feed-image
Українська

Архієпископ Іларіон: парафії УПЦ Київського Патріархату за кордоном – це острови віри українців

СМК собор - Новини

Архіпастирські передвеликодні візити у країни Європейського Союзу з метою поглиблення діяльності парафій, які увійшли у створений 13 травня 2017 року Європейський Екзархат Української Православної Церкви Київського Патріархату, звершив Високопреосвященний Іларіон (у миру Дмитро Іванович Процик) – архієпископ Рівненський і Острозький, виконуючий обов’язки Екзарха Європи, голова Синодального управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ КП.

– Скажіть, будь ласка, створення Європейського Екзархату пов’язане з тим, що все більше наших громадян оселяється в західноєвропейських країнах?

– Справді, то одна з причин. Але соціальна база цього закладена кількома хвилями української еміграції ще у минулому столітті – тоді наші земляки були гнані з вітчизни війнами, несприйняттям експериментів радянської системи. Починаючи з початку 90-х років минулого століття, і особливо тепер, коли Україна отримала безвізовий режим із країнами Європейського Союзу, дуже багато українців виїжджає – одні залишаються там назавжди, інші перебувають тимчасово. Сьогодні численні представники української діаспори дали знати про свої релігійні потреби і виявили бажання бути парафіянами саме УПЦ Київського Патріархату. Нині у складі нашого Європейського Екзархату є 44 парафії: в Нідерландах – 2, Угорщині – 1, Італії – 8, Франції – 6, Швеції – 5, Німеччині – 6, Іспанії – 3, Португалії – 5, Чехії – 1, Великобританії – 1, Литві – 1, Фінляндії – 1, Австрії – 1, Словенії – 1, Греції – 1, Швейцарії – 1.

Наявність таких громад – то вагома передумова виникнення Екзархату Європи, яким Священний Синод УПЦ КП доручив мені опікуватися до того часу, поки буде постійний владика в Європі.

– Він проживатиме в одній із країн Європейського Союзу?

– Це залежатиме від обставин. Слід мати на увазі, що є відмінність між нашими парафіями за кордоном і в Україні. У нас тут майже кожна парафія має можливість одержати свого священика і в нього є всі умови, щоб займатися суто священичим служінням. А парафії за кордоном – не тільки в Європі, а й в Америці чи Австралії – ставлять певні виклики перед священиками. Адже там вони крім душпастирської діяльності змушені ще додатково десь заробляти. І наші священики не горді, а настільки смиренні, що не гребують цим. Вони можуть працювати там, де для них це можливо, щоб забезпечити себе, сім’ю, мати все необхідне для проведення церковної служби. Поки що ми не можемо утримувати в Європейському Екзархаті владику, тобто окремого архієрея, тому що це має бути його постійним місцем осідку – я не кажу про резиденцію, а бодай скромну квартиру. Де це буде, – не має значення. Все залежить від тенденції розширення громад нашої церкви, також від того, чи допомагатимуть нам, чи будуть перешкоджати.

– Невже хтось проявляє спротив процесу утвердження Екзархату УПЦ КП?

– На жаль, сьогодні ми не маємо особливого сприяння в розвитку українських парафій, подекуди зустрічаємо нерозуміння. Щоправда, не в усіх країнах. Хотілося б мати більшу підтримку нашої матері-церкви, якою є Вселенська Православна Церква. Також важливо, аби до всіх прийшло розуміння невідворотності процесів нашого європейського утвердження.

– Хто є священиками парафій за кордоном – прислані з України чи ті, хто вже певний час проживає там?

– Бувають різні випадки. Наприклад, священики, які емігрували і вже живуть тут довгий час. У якийсь період вони були вимушені заробляти іншими видами занять, а зараз одержали чи громадянство, чи офіційний дозвіл на працю. Такі звертаються до нашої церкви. Ми досліджуємо, якщо людина не втратила священичих навичок, є особою з гідною поведінкою, пройшла своєрідну переатестацію, склала всі іспити, то вона отримує від Святішого Патріарха дозвіл, благословення бути настоятелем відповідної парафії. Буває таке, що певні громади самі звертаються до мене, як це було, наприклад, в Данії, Іспанії, і я, відповідно, підбираю кандидатів. Як правило, це нелегко...

– Чому?

– Тому що іноді неможливо одержати робочу візу, тоді ми виходимо з ситуації такими чином, що через кожні три місяці змінюємо священиків (у відповідності з нормою перебування в країнах Європейського Союзу, яка стосується громадян України). Тоді виходить так, що два священики опікуються однією парафією.

– Знання іноземної мови обов’язкове?

– Звісно. Саме життя вимагає. Треба знати англійську мову, а ще краще, коли священик володіє мовою країни перебування.

– В академіях і семінаріях передбачена спеціальна підготовка для роботи за кордоном?

– Поки що ми не маємо потреби спеціально для Екзархату Європи готувати кадри, бо церква – одна що в Україні, що в інших країнах. Тому кандидатами в настоятелі за кордон може стати будь-який випускник навчальних закладів УПЦ КП.

– Екзархат Європи має свої храми?

– На жаль, не маємо жодного. Ми укладаємо угоди оренди чи співоренди з парафіями римо-католицькими або протестантськими – з останніми, наприклад, практикуємо таке у Німеччині чи Швейцарії. Віримо: активний ріст наших парафій стане запорукою того, що матимемо змогу будувати тут і свої церкви.

– Могли б релігійні громади самі це робити?

– То вже залежить від законодавства країн. Наприклад, у Римі побудувати практично неможливо. Можемо домовитися лише, щоб деяку частину храмів використовувати. Але є міста, де ще можна будувати, як у Португалії, Іспанії. Тут раз на п’ять-вісім років приймають спеціальний документ, який дозволяє виділяти двом-трьом релігійним громадам земельні ділянки. Мова йде, звичайно, не про гектари, а кілька соток землі, необхідних для розташування храму, який вміщуватиме 100 – 200 прихожан. Ми будемо використовувати і такі можливості.

– Цих проблем позбавлені парафії Української Греко-Католицької Церкви…

– Так. І вона має набагато більше парафій, але це пояснюється не тим, що там так багато греко-католиків, а тим, що УГКЦ є по суті філією Вселенської римо-католицької церкви. І для її вірян немає ніяких перешкод, вони можуть без проблем чи співслужити, чи орендувати будь-який католицький храм, тому у них є представництва у всіх європейських країнах і зокрема у всіх великих містах.

– Рішенням 13 травня було обумовлено створення і Всеросійського Екзархату. Очевидно, що й там священнослужителям нелегко…

– Так, але мушу зазначити, що Всеросійський Екзархат нашої церкви очолює дуже досвідчений, справжній подвижник, митрополит Білгородський і Обоянський Іоасаф, постійний член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він є справжнім архієреєм.

– Чи виникають складнощі під час здійснення процедури реєстрації парафії за кордоном?

– Ми залучаємо наших юристів, які забезпечують процес правильної реєстрації з тим, щоб релігійна громада була повноцінною.

– Чи є тенденції до зростання кількості парафіян?

– Так, і є позитивні зрушення у подальшій консолідації наших парафіян. Ще донедавна для багатьох наших українців за кордоном було байдуже, яку православну церкву відвідувати. А в останні роки, коли ми тут, в Україні, згуртувалася через важкі обставини війни, анексію Криму, самосвідомість українська викристалізувалася, люди почали чіткіше позиціонувати свою приналежність до української нації. Нині утвердилося розуміння того, що треба підтримувати свою – за суттю – українську церкву. І ось це ще одна глибока причина, чому в Європі почали активно утворюватися українські парафії.

– Яка найпотужніша з них?

– Я не дозволю собі цього сказати, бо кожна парафія – то своєрідний острів віри й українства. Із приємністю відзначаю, що всі наші релігійні громади за кордоном складаються зі свідомих парафіян, справжніх патріотів, які теж подекуди зазнають певних утисків, випробувань, але вони не бояться, готові йти до кінця, відстоюють своє право розвивати нашу церкву...

– …бо з’явилася, так би мовити, пропозиція, поле для діяльності…

– Так-так. Поки не було війни, цих жахіть, поки не було подвигу Героїв Небесної сотні, люди мало над цим міркували, вони задумувалися насамперед про заробіток. Ми сьогодні всі зрозуміли, мало мати лише економіку, треба, щоб в Україні була тверда ідеологія, щоб самосвідомість людини, якщо ти українець, була українською. Цих проблем нема сьогодні у країнах сталої демократії. Запитайте їхніх громадян, що для них їхня держава. Та вони готові за неї життя віддати. За останні роки з часу Майдану Гідності наче прокинулася в нашій крові свідомість наших пращурів-козаків, яка трохи дрімала, тому ми віримо, що не буде повернення країни назад чи то до радянської системи, чи до якогось гніту чужоземного, бо ми на сто відсотків відчули смак справжньої свободи. Я як український архієрей абсолютно переконаний, що Україна відбулася, наша держава вже нікуди не зникне. А це означає, що буде й українська церква. І навіть теперішній великий поділ на Київський і Московський патріархати все одно закінчиться об’єднанням. Якщо хоче бути в Україні російська церква, тоді, будь ласка, нехай вона себе називає - Російська православна церква в Україні, і її віряни хай так себе й ідентифікують. А якщо ти хочеш українську церкву, тоді ти стаєш парафіянином церкви, яка має свій головний престол у Києві, а не в Москві.

– Вам доводиться очолювати Божественні літургії за кордоном. Чи відрізняються вони від тих, які звершуєте вдома?

– Духовні емоції всюди однакові, тому що літургія – це є особливе божественне співслужіння людини з Богом або Бога з людиною. Єдиним додатковим фактором там є те, що коли у будь-якій країні починаєш виголошувати молитву українською мовою, одразу помічаєш сльози в очах людей. Я розумію їх, вони, очевидно, не мали можливості послухати богослужіння рідною мовою. І це обов’язково торкає серце і душу. Після служби ми з парафіянами завжди робимо спільне фото на пам’ять. Нам раніше закидали наші недоброзичливці, мовляв, що ми «роздуваємо» активність за кордоном, мовляв, нічого там ще немає. Та ось ці світлини з багатьох країн засвідчують: є Київський Патріархат у Європі! Та й інше очевидне – наша архієрейська активність: беремо участь у наукових симпозіумах, відвідуємо культурно-освітні центри, школи, де навчаються українці, вручаємо богослужбові нагороди, Архієрейські благословенні грамоти особам, які доклали зусиль для розвитку наших громад.

– Численні публікації на сайті Синодального управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ КП це засвідчують: країни Скандинавії, Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Бельгія, Голландія та інші, де вам довелося проводити службу. Помічаєш на фото, зокрема, що парафіяни одягнуті у вишиванки…

– Найкращий метод виявити українців за кордоном: замість сорочки одягни вишиванку. І ти не пройдеш спокійно. Обов’язково тобі зустрінеться хтось із земляків, які заговорять. А під час служби оте вишиване море, яке бачиш перед собою, захоплює.

Звісно, наші відвідини парафій не обмежуються звершенням чину Божественної літургії. Завжди маю зустрічі з представниками органів влади, під час яких ведемо мову про інтеграцію наших громад у релігійне місцеве життя.

– Чи готова церква до викликів, які постають у вигляді малих і великих організаційних проблем за кордоном?

– Церква ніколи не мала легких шляхів. Завжди були перешкоди, проблеми. І вони не зникнуть. Сам Спаситель стверджував, що поки існуватиме церква, диявол буде з нею боротися. І сказав Господь й інше, перебуваючи у землі Кесарії, звернувшись до Петра: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і ворота пекельні не здолають її». (Євангелія від Матфея 16:13-19). Тому ми труднощів не боїмося. Я глибоко переконаний, чим більше буде вирішуватися у нас питань в Україні, чим швидше завершиться процес об’єднання в єдину православну церкву, тоді нам буде легше розвивати діяльність за кордоном.

– Гадаю, що це може відбутися і при належній підтримці світських українських інституцій…

– Звичайно, дуже багато залежить від нашого дипломатичного корпусу. Якщо посол займає справжню українську позицію, то він може вирішувати позитивно питання і для української громади.

– Як сприймають Екзархат Європи УПЦ КП зарубіжні інституції?

– По-різному буває. Я побував у багатьох парламентах Європи, у Європарламенті, Раді Європи. Намагаюся скористатися всіма можливостями для донесення нашої позиції стосовно розвитку Екзархату. Але буває, що нам не радять, наприклад, іти на якусь зустріч. У сучасній Європі, де з’являється представник Київського Патріархату, – чи це європейські структури, чи міжнародні церковні організації – то, з одного боку, вони раді, а, з іншого, чудово розуміють, що ми їм завдаємо багато клопоту. Російська церква має дуже потужне лобі у Всесвітній раді церков, і до сих пір ми не можемо наблизитися до цієї структури, тому що РПЦ створює багато перешкод. Є інша організація – Конференція європейських церков. Ми майже завершили процес входження у неї, наша церква мала стати повноцінним її учасником. Але коли ми виконали всі умови, то нам в останній момент відмовили, делікатно сказавши, що ніби-то питання «на розгляді»… Його можуть «розглядати» не один рік, а може, й не один десяток років. Ми розуміємо, хто за цим стоїть.

Правда, у нас є при європейських інституціях постійний представник – архієпископ Чернігівський і Ніжинський владика Євстратій, який виконує значний обсяг роботи щодо входження нашої церкви у європейський контекст.

– Задовольняють вас контакти із церквами інших конфесій?

– Зовнішня діяльність УПЦ КП поділяється на два напрямки – співпраця із православними конфесіями, православними церквами, в першу чергу помісними, по-друге, стосунки з іншими конфесіями – іудеями, мусульманами. Завдяки старанням Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета сьогодні маємо великий авторитет серед усіх церков – і православних, й інославних. Нашого патріарха знають уже давно, ще з часів, коли він був майже першою особою в Російській православній церкві. Всі чудово пам’ятаємо часи, коли патріархом був Пімен, який через поважний вік не міг багато їздити в різні країни, тому налагоджував зв’язки з іншими церквами тодішній митрополит Філарет. Ось чому за короткий період він відвідав більше 100 країн світу. Саме він був біля витоків Конференції європейських церков і Всесвітньої ради церков. Згадаймо, що ці дві організації відіграли велику роль у завершенні «холодної війни» між Радянським Союзом і США, бо одному Богу відомо, чим вона могла закінчитися…

Завдяки потужному авторитету нашого патріарха Українську Православну Церкву Київського Патріархату знають у світі. Але належна взаємна співпраця сьогодні ускладнюється, бо Вселенський патріарх офіційно уникає спілкування з нами, адже Російська церква погрожує, що вона розколе вселенський трон. Так само остерігаються й інші помісні церкви. Але неофіційне спілкування ми маємо сьогодні з кожною помісною православною церквою. З інославними нам набагато легше, в нас є стосунки майже з усіма традиційними конфесіями світу.

– А чи не йдеться про те, щоб парафії Екзархату України утворити і, наприклад, у Польщі?

– Це залежатиме від певних обставин. На сьогоднішній день у Польщі дуже потужно розвивається православна церква – вона не підпорядковується Москві, а лише Вселенському патріархату. Завдяки порозумінню з нею на польській території, прилеглій до України, звершується богослужіння польською і українською мовами, і наші парафіяни не відчувають незручностей.

– Владико, у ці дні християнський люд навертає свої погляди до світлого Воскресіння Христового. Які у вас відчуття виникають, коли відвідуєте Єрусалим – місце, де Ісус страждав, був похований і воскрес із мертвих?

– Там мене переповнює особливе піднесення духу. Зрештою, не має значення, хто ти, що прийшов сюди, – чи звичайний мирянин, чи священик. Місця, які пов’язані з засновником християнства Господом нашим Ісусом Христом, нагадують нам, що кожен із нас має пройти шляхом терпіння та скорбот, шляхом несення свого життєвого хреста. Мене тут охоплює розчулення, особливо біля Голгофи, біля Гробу Господнього. Можеш згадати тут такі гріхи, які ти давно забув, бо чим більше людина згадує гріхів і у них по-справжньому кається, то тим досконаліше відбувається очищення духовної природи, і ти таким чином себе ще краще готуєш до майбутнього царства небесного.

Віктор Мазаний, Рівне

Джерело: ukrinform.ua,

cerkva.info

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ЗНАЙТИ