Свято-Михайлівський
кафедральний собор м.Житомира

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Свято Покрови. “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

Щодо історії відзначення свята, то в час ворожої навали в храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де переховувалася Її риза, служили всенічну. Після закінчення богослужіння св. Андрій разом зі св. Єпіфанієм побачили, як від царських воріт йде світлом осяяна Богородиця у супроводі Св. Іоана Хрестителя і св. Іоана Богослова та великого сонму Святих. Божа Мати, як побачили св. Андрій та св. Єпіфанія, підійшла до престола, довго молилася навколішки. Після цього, знявши зі своєї голови хустку-омофор (покров) — з грецької мафоріон — розпростерла її над народом, який був у церкві. Св. Андрій і Єпіфаній зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла, щоб спасти місто. На Русь свято Покрови прийшло через 250 років. Хто й коли встановив його тут, єдиного погляду немає. Є думка, що Покрова запроваджена у ХІІІ ст. князем Олександром Невським. Архієпископ Владимирський Сергій стверджував, що свято встановлено у Києві у першій половині або на початку ХІІ ст. невідомим князем. З часом у Владимирі склали церковну службу Покрові, а з Константинополя привезли копію однієї з богородичних ікон, відому під назвою ікони Владимирської Божої Матері. При церкві почали виготовляти ікони із зображенням Марії, які мали захистити віруючого від куль на війні, хвороб, інших житейських неприємностей. Проводились хресні ходи з іконами Богородиці, поширювались чутки про їх чудодійну силу. 
У селах Покрова – це пора сватання та весілля, а тому дівки, яким уже надокучило дівувати, молилися: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою». А в селі Масанах під Черніговом казали так: «Свята Покрівка, накрий мою голівку, хоч черепицею, аби я була молодицею». У селах перед Покровою уже не було польових робіт. Тому й існували приказки: «Як прийшли жнива, жінка як нежива, а як прийшла Покрова, то й жінка здорова», або «Настали жнива – лежить баба нежива, а прийшла Покрова – стала баба здорова». 
Після Покрови, вважають у народі, починається зима: «На Покрову до обіду осінь, по обіді – зима».

Покров-омофор Богородиці став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії. Цього дня в Україні також згадують події з національної історії. Адже Божу Матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. У Запорізькій Січі була церква Святої Покрови. У ній щороку всім козацтвом відзначали свято Покрови, у цей день козаки також обирали нового отамана. За народним переказом, після зруйнування Січі 1775 року козаки, які пішли за Дунай, взяли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Звідси і виник особливий, притаманний тільки Україні, вид ікони Покрова Пресвятої Богородиці – козацька Покрова. На ній Діва Марія зображена такою, що простирає свій покров, свій омофор над козаками, над гетьманами, над духовенством, які моляться і з надією звертають до неї свої погляди. Козацьку традицію вшанування Покрови продовжили воїни УПА, обравши 14 жовтня днем зброї і заснування Української армії. Покровителькою вважали Покрову також кобзарі та лірники.

15 вересня – день пам'яті преподобних Антонія (1073) та Феодосія (1074) Печерських

Засновник Києво-печерської лаври святий Антоній народився на початку XI століття в місті Любечі (поблизу Чернігова) і в хрещенні був названий Антипою. З юних років він відчув потяг до вищого духовного життя і наважився йти на Афон. В одній з обителей Афона він прийняв постриг і почав усамітнене життя в печері біля цього монастиря, яку досі показують. Коли він здобув у своїх подвигах духовну досвідченість, ігумен дав йому послух, щоб він йшов на Русь і насадив чернецтво в цій новопросвіченій християнській країні. Антоній покорився. Коли преподобний Антоній прийшов до Києва, тут було вже декілька монастирів, заснованих за бажанням князів греками. Але святий Антоній не обрав жодного з них, оселився в двосажневій печері, викопаній пресвітером Іларіоном. Це було в 1051 р. Тут святий Антоній продовжував подвиги суворого чернечого життя, якими славився на Афоні: їжею його були чорний хліб через день і вода в дуже помірній кількості. Незабаром слава про нього рознеслася не лише по Києву, але і по інших руських містах. Багато хто приходив до нього за духовною порадою і благословенням. Деякі стали проситися до нього на проживання. Першим був прийнятий Никон, саном ієрей, другим преподобний Феодосій.

Преподобний Феодосій провів свою молодість в Курську, де жили його батьки. З ранніх років він виявив благочестивий настрій духу: щодня він бував у храмі, старанно читав слово Боже, відрізнявся скромністю, упокорюванням та іншими чеснотами. Дізнавшись, що в храмі іноді не служать літургію через нестачу просфор, він вирішив сам зайнятися цією справою: купував пшеницю, своїми руками молов і випечені просфори приносив в церкву.

За ці подвиги він терпів багато прикрощів від матері, яка гаряче його любила, але не співчувала його прагненням. Почувши одного дня в церкві слова Господні: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10: 37), він наважився залишити і матір (батько вже помер), і рідне місто і з'явився в Київ до преподобного Антонія. «Чи бачиш чадо, – запитав його Антоній, – що печера моя скромна і тісна?» – «Сам Бог привів мене до тебе, – відповів Феодосій, – виконуватиму те, що ти мені накажеш».

Коли число сподвижників преп. Антонія зросло до 12, він віддалився на сусідню гору, вирив собі тут печеру і став трудитися в затворі. Феодосій залишився на колишньому місці; скоро він був обраний братією в ігумена і почав старатися про установу правильного спільножительства за уставом цареградського Студійського монастиря. Головні риси заснованого ним спільножительства були наступні: усе майно в братії має бути спільне, час проводився в безперестанних працях; праці розділялися по силі кожного ігуменом; кожна справа починалася молитвою і благословенням старшого; помисли відкривалися ігуменові, який був істинним керівником усіх до спасіння. Преподобний Феодосій часто обходив келії і спостерігав, чи немає у кого чого зайвого, і чим займається братія. Часто і вночі він приходив до дверей келій і, якщо було чути розмову двох або трьох ченців, що зійшлися разом, то ударяв жезлом в двері, а ранком викривав винних. Сам преподобний був у всьому прикладом для братії: носив воду, рубав дрова, працював в пекарні, носив найпростіший одяг, раніше за всіх приходив до церкви, і на монастирські роботи. Окрім аскетичних подвигів, преп. Феодосій відрізнявся великим милосердям до бідних і любов'ю до духовної освіти і прагнув розташувати до них і свою братію. В обителі він влаштував особливий будинок для проживання убогих, сліпих, розслаблених і на утримування їх виділяв десяту долю монастирських прибутків. Крім того, щосуботи посилав цілий віз хліба ув'язненим.

З творів преподобного Феодосія відомі: два повчання до народу, десять повчань до ченців, два послання до великого князя Ізяслава і дві молитви.

Заснована преподобним Антонієм і влаштована преподобним Феодосієм Києво-печерська обитель зробилася зразком для інших монастирів і мала велике значення для розвитку Української церкви. З її стін виходили знамениті архіпастирі, ревні проповідники віри і чудові письменники.

джерело: cerkva.info

Свята блаженна Ксенія Петербурзька

(канонізована в 1988 р.)

народилася в першій половині XVIII століття від благочестивих і благородних батьків; батька її звали Григорієм, а ім'я її матері невідомо. Після досягнення повноліття Ксенія Григорівна взяла шлюб з придворним півчим, полковником Андрієм Федоровичем Петровим, і жила з чоловіком у Санкт-Петербурзі. Але не довго судив Господь молодому подружжю йти разом по життєвому шляху, ангел смерті розлучив їх: Андрій Федорович помер, залишивши Ксенію Григорівну вдовою на двадцять шостому році її життя.

Хрещення Господнє. І. Удалов, 1907р.

„Цей прообраз, що і нині вас спасає, — хрещення. Це не позбуття тілесної нечистоти, а прохання до Бога доброго сумління через воскресіння Ісуса Христа”
19 січня за Григоріанським календарем (6 січня — за Юліанським) Православна Церква в Україні відзначає свято Богоявлення Господнього, яке в народі називають Водохрещенням. Про особливе значення цього свята розповів Укрінформу прес-секретар Київської Патріархії, ігумен Євстратій (Зоря).


Це велике християнське свято, одне з найважливіших в Православ’ї, має в собі три головних аспекти, які пов’язані: з Хрещенням Господа нашого Ісуса Христа, водою якою це хрещення відбувалося і явленням Бога відразу в трьох іпостасях – Отця, Сина і Духа Святого.

Хоча це свято співвідноситься з певними реальними подіями давнини, проте, крім історичного, найголовнішим для нас у цей день має бути усвідомлення його морально-духовного значення. Це також добра нагода ще раз проаналізувати своє духовне життя, задати собі запитання: Чи свідомо ми прийняли таїнство хрещення? Чи виконуємо ті обітниці, які дали Господу? Чи християни ми тільки за буквою, чи – дійсно діти Нового Завіту?

— Свято Водохреща, як його називають в народі, або свято Богоявлення, чи Хрещення Господнього, — розповідає о. Євстратій, — має дуже велике значення для кожного християнина. Це свято називається Богоявленням, тому що в цей день вперше Бог явився людям відразу у трьох особах: вся Пресвята Трійця явила Себе людям – Син Божий прийшов на річку Йордан, щоб христитися від Іоанна, Отець засвідчив Його синівство Своїм голосом, сказавши „це Син Мій улюблений, Його слухайте”, а Дух Божий у вигляді голуба зійшов на Нього. Від цього дня починається відкрите служіння Ісуса Христа і Його проповідь. Бо до цього часу Він не проповідував і очікував того моменту, коли має це зробити за волею Свого Небесного Отця.

В цьому дні з’єднуються декілька аспектів, важливих для духовного життя кожної віруючої людини. В першу чергу, це те що Бог явив Себе Сам, як Трійцю, засвідчивши, що Він є Єдиний, але в трьох Особах. По-друге, Господь особисто засвідчує синівство Ісуса Христа, що Він є Його Син Улюблений і що ми маємо слухати Його слова і виконувати їх, що Сам Отець Небесний послав Його до людей, щоб спасти їх.

Вшанування Пресвятої Богородиці, що є знаменною віхою Православної Церкви, проявляється у великій кількості Богородичних свят у церковному календарі. Вони свідчать про найважливіші моменти з життя Божої Матері від її чудесного зачаття до Успіння.

В Євангелії описано дуже мало подій із життя Пречистої Діви Марії. Тут нічого не сказано про її народження, про її молоді роки чи про її Успіння (смерть), навіть не вказано імен її праведних батьків. Звідки ми про це все знаємо? Знаємо про це із Священного Передання Церкви та апокрифічних творів. Апокрифи розповідають нам про такі події із життя Ісуса Христа чи Його Пресвятої Матері, про які не говорять чотири Євангелія. Хоча Свята Церква не визнає всіх апокрифів за істинні книги, навіть за певні історичні джерела, все таки вони несуть у собі багато чого з передання ранньої Церкви.