Українська

17 липня - день пам'яті свт. Андрія, архієп. Критського. Прп. Андрія Рубльова, іконописця

Душекорисні речі - Липень

Святитель Андрій, архієпископ Критський
Святитель Андрій, архієпископ Критський, народився в місті Дамаску в сім'ї благочестивих християн. До семирічного віку хлопчик був німий. Потім одного разу після причастя Святих Христових Таїн він отримав дар мови і почав говорити. З того часу юнак почав посилено вивчати Святе Писання і Богословські науки.

 

В чотирнадцять років він вирушив до Єрусалиму і там прийняв постриг в обителі преподобного Сави Освяченого. Святий Андрій проводив суворе, цнотливе життя, був покірливий, стриманий настільки, що всі дивувалися з його чесноти і розуму.

Як людина обдарована і відома доброчесним життям, він з часом був зарахований до Єрусалимського кліру і призначений секретарем Патріархії - фотарієм. У 680 році місцеблюститель Єрусалимської патріаршої кафедри Феодор включив архідиякона Андрія в число представників Святого Граду на IV Вселенському Соборі, де він протистояв єретичним вченням, спираючись на глибокі знання православних догматів. Незабаром після Собору він був відкликаний з Єрусалиму до Константинополя та призначений архідияконом до храму Святої Софії, Премудрості Божої. У часі правління імператора Юстиніана II (685-695) святий Андрій був рукоположений на архієпископа міста Гортини на острові Крит. На новому терені він просяяв як істинний світильник Церкви, великий ієрарх - Богослов, вчитель і гімнотворець.

 

 

Святитель Андрій написав багато богослужбових піснеспівів. Він став засновником нової літургійної форми - канону. З складених ним канонів найбільше відомий Великий покаянний канон, що містить у своїх 9 піснях 250 тропарів і який читається у Великому пості. У першу седмицю Посту на Повечір'ї він читається по частинах (так звані "мефімони") і повністю - у четвер на утрені п'ятої седмиці.

Святитель Андрій Критський прославив багатьма похвалами Пречисту Діву Марію. Йому також належать: канон на Різдво Христове, трипіснеці на Повечір'ї неділі Ваїй і на перші чотири дні Страсної седмиці, стихири на Стрітення Господнє і багато інших піснеспівів. Продовжувачами його гімнографічної традиції були великі церковні співця наступних століть: святі Іван Дамаскін, Косма Маюмський, Йосип поет, Феофан написаний. Збереглися також повчальні Слова святителя Андрія Критського на деякі церковні свята.

Про час упокоєння Святителя серед церковних істориків немає єдиної думки. Одні називають 712 рік, інші - 726 рік. Він помер на острові Милитина, повертаючись на Крит з Константинополя, де був у справах Церкви. Мощі його були перенесені до Константинополя. У 1350 році благочестивий руський паломник Стефан Новгородець бачив їх в Константинопольському монастирі в ім'я святого Андрія Критського.

Преподобний Андрій Рубльов, іконописець
Святий Андрій народився близько 1360 р. Походив з освічених кіл, відрізнявся незвичайною мудрістю, про що свідчить його творчість. Художній майстерності навчався у Візантії та Болгарії. Святий Андрій деякий час працював разом з Феофаном Греком і можливо був його учнем. Все життя преподобного пов'язане з двома монастирями: Троїце-Сергієвою лаврою та Спасо-Андроніковим Московським монастирем. Чернечий постриг святий прийняв у Спасо-Андроніковій обителі. Живучи у високо духовному середовищі, в атмосфері святості, інок Андрій повчався як історичними прикладами святості, так і живим зразком оточуючих його подвижників. Близько 20 років, до самої смерті, він разом зі своїм «співпосником» Даниїлом Чорним вів життя іконописця-подвижника.

Уже після смерті прп. Андрія Даниїл, не розлучався з ним у серці своєму і після його відходу, вмираючи, отримав одкровення про прославлення свого духовного брата в Царстві Небесному.

Пензлю святого Андрія Рубльова належить знаменитий чудотворний образ Пресвятої Тройці, який до цих пір є неперевершеним зразком в іконописанні. Святий Андрій розписував Благовіщенський собор в Московському Кремлі, іконостас і сам Успенський собор у м. Володимирі (1408 р.). Прп. Андрій Рубльов написав Володимирську ікону Богоматері для Успенського собору в м. Володимирі; написав іконостас і розписав стіни Успенського собору в Звенигороді (кінець XIV - початок XV ст.); Деісусний чин в іконостасі собору Різдва Пресвятої Богородиці Савво-Сторожевського монастиря; розписав стіни і виконав іконостас Троїцького собору Троїце-Сергієвої лаври та ін.

Благовірний князь Андрій Боголюбський
Благовірний князь Андрій народився біля 1111 року, його батько – князь Юрій Довгорукий, а мама – дочка половецького хана Аепи Асеневича, котрий прийняв християнство, дід – знаменитий Володимир Мономах, був племінником Святого Мстислава Володимировича, засновника Володимир-Волинського собору. Він отримав хороше виховання і на той час прекрасну освіту. Від природи був глибоко обдарованим розумом і талантами, не занапащував свою душу пиятикою. Як стверджує літописець, від юності полюбив Христа і Пречисту Богородицю, очистив розум і душу, прикрасив своє життя благочестивими поступками. Княжі діти з малих років навчались не тільки грамоти, Священного Писання, та душеспасаємих книг, але інших мов. Так про брата Андрія Боголюбського Михайла літопис свідчить, що він “з греки і латини” говорив їх мовою, як своєю. За Юрія говориться, що був дуже релігійною людиною, навіть у зрілому віці із свого палацу приходив в храм для таємної молитви. Він завжди нахилявся до Божої Церкви, любив церковну боголіпність і спів.

Одночасно із внутрішнім вихованням і книжними науками його навчали і військовій справі. На той час всі воювали проти всіх, князь Андрій об’єднав у собі риси князя-багатиря і князя- християнина, на яких наполягав його дід Володимир Мономах. Так Андрій виріс молодим відважним витязем, незважаючи на небезпеку.

У 1149 році Юрій Довгорукий заволодів Києвом, його син Андрій отримав Вишгород, а великий князь Київський Ізяслав Мстиславович прийшов до Володимира-Волинського, де княжив його син Ярослав, покликавши поляків і угорців, вирішив іти проти Юрія Довгорукого. Цей також не хотів чекати Ізяслава у Києві і вийшов назустріч із своїм сином Андрієм та іншими князями і половцями. Частина військ направилася на кордони з Польщею і Угорщиною, і були розпущені слухи, що на ці країни йдуть пруси. Союзники Ізяслава покинули його і пішли захищати свої краї, а Ізяслав і Ярослав мусили просити миру в Юрія. Але тільки Ізяслав і Ярослав розпустили свої війська, як Юрій, не зважаючи на переконання свого сина – Андрія Вишгородського і брата, князя В’ячеслава, пішов знову на Ярослава. Війська Юрія рухалися до Луцька, де княжив брат Ярослава – Володимир. Вночі чимось переполохалися половці і почали тікати, за ними відійшли і руські воїни, тільки Андрій лишився на місці. На ранок Юрій почав приступати до стін міста, але звідти вийшла піхота і почала перестрілку. Андрій несподівано вдарив на неї, хоча він був “не величав і не ратного чину, але шукав похвали у Бога”,– писав літописець. Коли він опинився всередині ворогів, то за ним кинулася його дружина. І ось ламається у нього спис, кінь двічі пробитий ворожими списами, стікає кров’ю, один німець уже був підняв рогатину, щоб убити князя, який у цей час подумав : “моя смерть, така, як і князя Ізяслава Ярославовича» і встиг звернутися до великомученика Феодора, котрого був день пам’яті; вихопив меч і зумів себе захистити, проткнувши ворога, готового проколоти йому груди. Добрий кінь виніс князя із битви і впав мертвим. Батько Юрій і бояри обнімали Андрія, хвалили за мужність, бо виявив її найбільше із усіх у той день. Коня похоронили на березі Стиру, насипали курган на пам’ять, на тому місці пізніше був сад монастиря бернардинів. Шість місяців простояли війська Юрія і Андрія під Луцьком і Ізяслав хотів допомагати оточеним, але його брат В’ячеслав просив помиритися. Так само і син Юрія Андрій просив батька, не “губити своєї вітчизни”. Коли після примирення розділили землі, то князю Андрію Вишгородському нічого не перепало. Вишгород віддали В’ячеславу, а через кілька місяців Юрій був вигнаний взагалі із Києва. Андрій Боголюбський пішов до свого брата у Переяслав і ходив походом проти дикого племені турпеїв, що жили за Дніпром.

Восени 1150 року Юрій знову здобуває Київ, Андрію передає Турів, Пінськ, Дорогобуж, Пересопницю. Андрій поклонився батькові і сів у Пересопниці, де змирив половців, батькових союзників, які продовжували грабувати передмістя Переяслава, і вони залишили Русь. Батько там поселив Андрія, щоб забезпечити собі кордони від Волині, на якій перебував Ізяслав, вигнаний із Києва, який просив Андрія, щоб той випросив у батька для нього Волинь по Горинь, і він відмовиться від Києва. Юрій не пішов на ці хитрощі свого племінника. Тоді Ізяслав взяв знову угорців і пішов на Київ, по дорозі він зумів перехитрити князя Андрія і не вступив з ним у бій, а захопив Білгород, де правив син Юрія Борис, і захопив Київ. Батько Юрій Довгорукий і син Андрій Боголюбський зустрілися при усті Прип’яті.

У 1151 році Юрій разом із Андрієм знову вступили у бій із військом Ізяслава над річкою Рутом (чи Ротом), битва почалася у велику бурю. Андрій так само, як під Луцьком, кинувся у бій. Знову переломився спис, відірвався щит, злетів із голови шолом, кінь поранений у ніздрі носився із боку в бік. Мужність князя Андрія врятувала його під Луцьком, вона не зрадила його і тут, але тепер він нічого не міг вдіяти. Князь Ізяслав також не жалів себе, мечем добував перемогу і правду. Військо Юрія Довгорукого було розбите, князі повтікали із поля бою.
Це була остання битва, яка вирішила долю князя Андрія Боголюбського у західному регіоні Русі.

Все наступне життя благовірного князя проходило в кипучій діяльності на благо своєї вітчизни, його душу наповнювала велика туга від княжих усобиць. Він, як ніхто інший, зрозумів головне завдання того часу – об’єднання руських князів під єдиною владою.

Починаючи з 11 століття, почастішали набіги кочових народів особливо на південь Русі, тому збільшувався потік переселенців на північ і схід, у Ростово-Суздальські землі. Тут люди почали розвиватися і багатіти. Андрій Боголюбський тоді зрозумів, що центр Русі із Києва треба переносити на північний схід.

Ще в 1151 році під час відчайдушних спроб Юрія Довгорукого за всяку ціну заволодіти Київським престолом син Андрій мудро говорив йому: “Нам тут, тату, нема чого робити, ідімо за тепло”.
Коли ж Юрій Довгорукий у 1155 році все-таки добився великокняжого трону, то своєму любимому сину віддає приміський Вишгород, щоб на випадок смерті зайняв великокняжий стіл. Але той раптом відходить у Ростово-Суздальські землі, побачивши, що тут проливається багато крові, переносить великокняжий стіл, бо там було спокійніше. Його благочестива душа не хотіла проливати братньої крові за земну славу і владу: цьому принципу був вірним все життя.

Із Києва на північ він везе і велику святиню – чудотворну ікону Богородиці, одну із написаних, за переданням, Святим євангелістом Лукою, якою благословив його батька Юрія Константинопольський патріарх Лука Хрисоверг, пізніше її назвуть Володимирською. За свідченням монахів, незадовго до перевезення вона сама тричі покидала своє місце. Неможливо не помітити того, щоб укріпити своє князівство, князь-християнин бере із собою чудотворний образ, намагається створити північний духовний центр.

Коли Андрій вирушив у Заліську Русь, то великий княжий обоз рухався дуже помало, князь відходив з Києва зі своєю сім’єю, слугами, воїнами, боярами.

Вони вже проминули Володимир і рухалися до Ростова, але в десяти верстах від Володимира 18 червня, коні, що везли ікону зупинилися. Вночі князю явилась Богородиця із свитком у руках і наказала: “Не хочу, щоб мій образ заніс до Ростова, а у Володимирі постав його, а на цім місці збудуй церкву на честь Мого Різдва”. В пам’ять про чудесне видіння князь наказав намалювати образ, в якому Пречиста з’явилася йому. Цю ікону назвали Боголюбською, при її допомозі звершилось багато чудес. На вказаному місці був збудований храм на честь Різдва Богородиці (у1159 році) і закладено місто – Боголюбів, яке стало місцем мученицької кончини святого князя.

Батько Юрій Довгорукий якось раптово помер, неочікувано “поболев мало” (+1157), святий Андрій не пішов княжити до Києва, а залишився у Володимирі.

У 1158 –1160 роки за його наказом будується Успенський собор у Володимирі, де була поміщена і Вишгородська чудотворна ікона, у 1164 році були побудовані Золоті ворота – надвратна церква Положення Ризи Богородиці і церква Спаса. За своє княжіння князь Андрій збудував 30 церков, найкраща із них – Успенський собор у столиці; Князь наказав іноземних купців заводити у храми і показувати істинне християнство.
Літопис пише, і ”болгари, євреї і всяка погань бачили славу Божу і прикраси церковні, хрестились”. Дуже важливо було завоювати Великий волзький шлях, яким ще з часів Святослава володіли болгари. У 1164 році зруйновано деякі болгарські прикордонні фортеці. Князь Андрій брав із собою в похід чудотворну Володимирську ікону і Нерукотворного Спаса.
Після перемоги над болгарами, коли воїни співали подячний молебень, побачили осліплюючі промені від ликів ікон.

Благовірний князь хотів мати при собі митрополита, і тому висилає архімандрита Феодора для посвяти, але патріарх Лука Хрисоверг посвятив Феодора лише у єпископа і надав йому білий клобук, що було знаком якоїсь автономії, подібної до Новгородських владик. Через деякий час князь знову звернувся до Константинополя про надання митрополії, але отримав категоричну відмову і наказ прийняти вигнаного єпископа Леона. У цей час до Києва прибув новий митрополит Костянтин ІІ, і князь послав єпископа Феодора з покаянням і завіренням, що все буде гаразд, коли він відмовлявся.
Але того за візантійським правом засудили на страшну кару: відрізали язик, відрубали праву руку, викололи очі; єпископ Феодор помер у в’язниці.

У 1169 році війська князя з його сином Мстиславом напали на Київ, оволоділи ним. Місто було дощенту зруйноване і спалене, в поході брали участь і половці, які не щадили церков. Руські літописи поясняють, що це було “зроблене за гріхи киян, а найбільше за грецьку митрополичу неправду”. В цей же рік війська князя були кинуті проти непокірного Новгорода, але відкинуті чудом Знаменської ікони, яку виніс на стіну міста архієпископ Іоанн. Тоді князь миром покорив новгородців, і вони прийняли назначеного ним князя. Таким чином, у 1170 році князь Андрій зумів об’єднати всю Руську землю під своєю владою. Тоді ж були послані війська на Волзьку Болгарію і перемогли її, але там загинув його син Мстислав.

Благовірний князь Андрій Боголюбський прийняв страждальну смерть на 67 році свого життя. Він був убитий своїми близькими. Родич князя Андрія Яким Кучкович (озлоблений тим, що князем був страчений його брат), Анбал Ясин і Єфрем Мойзич склали на нього змову. До них приєдналися ще шістнадцять чоловік. Вони перебили сторожу, ще раніше викрали меч святого князя Бориса, який завжди знаходився при князю Андрію, виламали двері, напали на князя. Той відбивався чим попало, але упав від їхніх ударів. Убивці повтікали. Благовірний князь був ще живий, зібравши усі сили, вийшов із кімнати і почав кликати на допомогу, але цей голос почули змовники. Вони повернулись, відрубали руку князю, а у груди всадили мечі. Андрій тільки встиг сказати: “В руки твої, Господи, передаю дух мій” і помер. Це була ніч 30 червня 1174рік. Тіло його пролежало на городі, ніхто не наважувався підійти до нього. Знайшовся один киянин Кузьма і попросив Анбала дати килим, на що той відповів: “Залиш, ми його кинули на поїдання псами”, Кузьма відповів: “Згадай, в якому рубищі ти прийшов до князя, тепер ти в бархаті, а князь голий”. Подали килим і плащ для князя, вірний слуга завернув його і поніс до церкви. На шостий день після вбивства прибуло багато духовенства і гідно поховали благовірного князя Андрія Боголюбського, тіло було перевезено із Боголюбова до Володимира на Клязьмі.

У 1402 році відкрили його мощі, і вони виявилися нетлінними. Їх поклали у срібну раку, написавши: ” Бог, дивний у святих своїх, береже всі кості їх...”

За матеріалами сайту: cerkva.vn.ua

 
ЗАПРОШУЄМО
ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ