feed-image
Українська

Історія храму

СМК собор - Новини

ІСТОРІЯ СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКОГО СОБОРУ

Михайлівська церква в Житомирі належить до найстаріших кам’яних культових споруд православної церкви, хоч вік цієї архітектурної пам’ятки відносно невеликий. Церкву споруджено у 1856 році. Однак її насичена і драматична історія, немов краплина води відбиває всі ті нещастя, які довелося пережити нашому багатостраждальному народові.

Як відомо, до третього поділу Польщі (1795 рік) територія нашого краю знаходилася у складі Речі Посполитої. Населення Житомирщини силоміць окатоличувалося. І хоча з 1804 року Житомир став адміністративним центром новоутвореної Волинської губернії Російської імперії, вплив католицької церкви ще довгі десятиріччя був великим. Ще в середині XIX сторіччя православний собор міста тулився в невеличкій хатинці, в той час як на Замковій площі височіла розкішна кам’яна споруда Кафедрального костьолу, зведена ще в 1751 році.

В 1847 році було 8 церков. З них — п’ять кам’яних і три дерев’яних. Так-от з п’яти кам’яних лише одна церква була православною, решта — католицькі. Та й ця одна — Свято-Яковлевська церква знаходилась дуже далеко від центру: при православному Вільському (Російському) кладовищі (нині на вул. Перемоги).

Сумне становище православної церкви на Волині і, зокрема в Житомирі, добре розуміли кращі представники українсько-російської частини населення міста, що становила тоді ще більшість. І от один з житомирян, відомий в місті купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти побудувати храм. Житомирський краєзнавець протоієрей Микола Трипольський сказав про це: «В похилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воістину, віддав все — і гроші, і все завзяття своє...»

Михайло Хаботін не мав з цього благодіяння ніякого зиску, а навпаки — суцільні клопоти, і неприємності; допоки він створив для міста будівлю, про яку «Московские Ведомости» писали: «По удобству места, по прочности каменной постройки, по величественному наружному виду, симметричности внешних частей здания, древневизантийскому стилю — церковь эта служит украшением городу и есть лучшее его достояние».

Спочатку Михайло Хаботін презентував на спорудження храму 15 тисяч карбованців. Та ця сума виявилася недостатньою. Не довго думаючи, він додав ще майже 22 тисячі карбованців. Щоб допомогти сучасному читачеві скласти уявлення про розміри цієї суми, зазначимо, що міські прибутки Житомира, на той час в середньому становили в рік 23 тисячі карбованців. Отож купець Хаботін втратив всі свої чималі збереження на храм Божий і в останні роки свого життя не спроможний був навіть сплачувати обов’язковий купецький податок (внесок). Михайло Федорович змушений був записатися до житомирських міщан, потрапивши за власним бажанням до нижчого майнового стану.

Жертви Михайла Хаботіна, принесені ним заради здійснення благородної мети, не забезпечували легкого її досягнення. Поневіряння храмотворця почались ось з чого.

Неодмінним бажанням купця було створити храм з незалежними, самостійними правами. Але за існуючими тогочасними законами приватна особа, що виявила бажання побудувати храм Божий з самостійним призначенням, зобов’язана була в той же час внести до однієї з кредитних установ такий капітал, процентами якого забезпечувалося б утримання причту церкви, що мала споруджуватись.

Усвідомлюючи свою неспроможність, боголюбивий храмотворець вимушений був просити у духовної влади дозволу будувати свою церкву для заміни нею Хресто-Воздвиженської дерев’яної, яка ставала ветхою, з надією зробити її окремою і самостійною. Тільки таким чином, поступаючись вимогам губернської верхівки РПЦ, купець М. Ф. Хаботін міг здійснити бажання свого серця. Хоча матеріально більше ніхто, крім Хаботіна, храм будувати не допоміг, він відчував моральну підтримку з боку громадськості міста та тодішнього волинського губернатора Миколи Петровича Синельникова. Останній, до речі, був ініціатором реконструкції центральної частини міста і, зокрема, забудови Михайлівської вулиці будинками європейського зразка, що збереглися дотепер. Саме завдяки Синельникову було прискорено бюрократичне листування про дозвіл будівництва храму.

Царські чиновники, на жаль, ті від кого залежало вирішення справи, насправді не тільки не намагалися сприяти Хаботіну, але й раз по раз своїми діями гальмували добру справу. Дії ці виявлялися багато в чому.

Спочатку настійно вимагали від купця, щоб він будував свою церкву на зовсім порожньому місці — поблизу Хлібного ринку. В середині минулого сторіччя це була глуха околиця. Тут церква ніколи не змогла б підтримувати сама себе. А коли Хаботін відмовився прийняти це місце і попрохав дозволити йому здійснити будівництво церкви у центрі міста на Великій Бердичівській вулиці, то йому і в цьому навідріз відмовили.

Ще довго тривали б пошуки місця для церкви, якби Хаботін не вирішив би на останні збереження придбати ділянку землі на розі Київської і Пилипонівської вулиць. Пилипонівською до 1888 року називалася Михайлівська тому, що тут — до реконструкції вулиці за вказівкою Синельникова — мешкали розкольники-старовірці пилипони.

Раніше ділянка землі на розі Київської і Пилипонівської вулиць,яку придбав Хаботін, належала Олександру Скальковському, чий син — Аполлон — є гордістю української національної історичної науки. Уродженець Житомира, Аполлон Олександрович Скальковський видатний історик Запорізької січі, один з товаришів О. С. Пушкіна, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. А. Скальковський був одним із засновників Одеського товариства історії і старожитностей.

І от на землі предків цієї видатної постаті української культури, занесеної, звичайно, більшовиками до «апологетів буржуазної історичної науки», житомирський купець, безсрібник, вирішив будувати храм. Та навіть після такого рішучого кроку Хаботіна, чиновники єпархії примушували його разом з будівництвом церкви здійснити спорудження будівель для причту (тобто, для тих, хто мав служити в церкві) і призначити для нього (причту) «пристойні кошти на утримання».

Знову зав’язалося нудне листування, яке ледь не остудило благородні наміри купця. Чиновники, напевне, мали сенс в цій тяганині. Вони розраховували на те, що поки вирішуватиметься справа про будівництво церкви, престарілий купець помре. Отож справа розладиться сама по собі. Дійшло до того, що один з недругів Хаботіна, який мав найсильніший вплив на листування про дозвіл на будівництво церкви, одного разу прилюдно висловився так: «Хаботін тоді побудує свою церкву, коли у мене на долоні виросте волосся».

Нелегко було Хаботіну переносити такі відгуки і дії, які були викликані непристойним у такій справі бажанням користуватися монополією церковних зборів. Роздратований тяганиною Хаботін в офіційних листах єпархіальному архієрею та губернатору вказував на перепони з боку місцевої консисторії Російської православної церкви. Він попереджував високих осіб, що якщо й надалі йому чинитимуть перешкоди, то кошти, пожертвувані ним на церкву в Житомирі, він використає на цю ж справу на своїй батьківщині у Владимирській губернії.

Нарешті будівництво храму, розпочалося. Закипіла робота на розі Київської і Пилипонівської вулиць. Потяглися до колишньої садиби Скальковського вози з камінням, видобутим у навколишніх кар'єрах, поступово росли на очах житомирян риштування — «ліси», за якими все чіткіше проглядалися обриси величної споруди храму. Згадуваний вже нами протоієрей і краєзнавець Микола Трипольський у своїй книжці писав: «Хаботін від самого початку будівництва церкви і до його закінчення цілими днями — з ранку до вечора невтомно доглядав за ходом робіт і сам особисто вів грошові розрахунки з робітниками... Часто-густо вечорами, коли робітники закінчували свою денну працю, можна було побачити Хаботіна, що сидів на лавці під стінами церкви, яка будувалася, виймав гроші із шкіряної торбинки і розраховувався з робітниками. Вигляд цього поважного, із сивою бородою старця, який невимушено просто неба розраховувався із своїми робітниками, мимоволі нагадував добрі старі часи...»

У 1856 році церкву було побудовано. Того ж року приміщення освятили. Проте в урочистій церемонії взяли участь не усі керівні особи місцевого духовенства.

Після того, як церкву було освячено, Михайло Федорович Хаботін міг би очікувати від вищої влади певної відзнаки. Адже за тогочасними традиціями і навіть законами будь-яку людину, яка зробила пожертву на користь церкви понад сто карбованців, вже належало нагороджувати орденом. Пожертвування ж Хаботіна, як ми знаємо, становило майже 40 тисяч карбованців! Та з нагородою храмотворцю, очевидно, не поспішали. Адже навіть через шість років після освячення Свято-Михайлівського храму автор статті у газеті «Московские ведомости» писав: «Всі думали, що старого, якого всі поважали і любили, втішать якою-небудь відзнакою вищої влади... Хоча сам будівельник, який вже стояв біля труни, був зовсім чужий думки про нагороду... При цьому Хаботін був відомий своїми пожертвами на інші церкви, зокрема, на місцевий кафедральний собор».

Хоча далі автор статті у «Московских ведомостях» стверджує, що Хаботін так і не дочекався нагороди — він помер у 1859 році, нам все ж таки вдалося знайти у фондах Державного архіву Житомирської області документ, який засвідчує протилежне: М. Ф. Хаботін отримав таки орден та й ще мусів заплатити за нього у так званий «фонд капітулу орденів» п’ятнадцять карбованців. Так що справедливість узяла гору. Хоч і не безплатно...

Не була ласкавою доля ані до храмотворця, ані до самого храму. Коли М. Ф. Хаботін помер то, незважаючи на особисті прохання представників місцевого Товариства купців і рідних покійного, не всі поважні особи міського духовенства погодилися вшанувати своєю участю у похоронах пам'ять храмотворця. З великими труднощами, як зазначає автор статті у «Московских ведомостях» було отримано дозвіл поховати тлінні останки у новозбудованій ним церкві. Забігаючи наперед, скажемо, що ці останки, як згадують старожили, у 1960 році людьми у міліцейських погонах були вийняті і перепоховані у невідомому місці на Вільському кладовищі. Що сталося з цінностями, які пролежали у труні 101 рік разом з останками купця, так і невідомо...

З квітня 1859 року місцевий соборний причт без попереднього дозволу єпархіального архієрея, без усілякого погодження вдови Хаботіна, без відома і згоди призначених Хаботіним особливих попечителів його церкви зайняв Михайлівську церкву. Хоча соборний причт не мав на Михайлівську церкву ніякого права. Щоправда, деякі члени місцевого собору і консисторії вирішили частину виручених доходів в сумі 125 карбованців щороку направляти Михайлівській церкві на ремонт. Єпархіальний протоієрей наклав навіть на протокол 12 травня 1859 року відповідну резолюцію, однак «невигідні» собору пункти не виконувалися. Собор протягом 15 місяців забирав собі не частину, а всі кошти.

Такий стан Михайлівської церкви турбував людей, близьких до неї. Скориставшись новим указом синоду, згідно з яким дозволялось відкривати взагалі нові приходи і порушувати клопотання про призначення від казни утримання причту, родичі покійного відповідно до волі храмотворця та багато мешканців Житомира звернулися з проханням про виведення Михайлівської церкви в самостійну. Це бажання, незважаючи на протидію, здійснилося.

На деякий час настоятелем храму став один з нащадків Михайла Хаботіна, невдовзі, однак, звільнений консисторією. Тоді, як свідчить сучасник, у Михайлівському приході налічувалося 4 тисячі 558 чоловік прихожан. А от до Хаботіна в церкві, згідно з «исповедными розписами» не було жодного прихожанина.

В різні роки настоятелями Св. Михайлівської церкви служили відомі церковні діячі.

Першим настоятелем храму був священик Іоан Баландович (в миру — Іван Гнатович): з 1856 по 1861 роки. Він — уродженець Волинської губернії, випускник Волинської духовної семінарії (1841 р.), Санкт-Петербурзької духовної Академії (1845 р.).

З 1845 року професор І. Г. Баландович служив, помічником ректора Волинської духовгіої семінарії.

З 1861 по 1867 роки настоятелем Свято-Михайлівської церкви був протоієрей Андріан Романович Пурієвич. Він теж уродженець Волинської губернії, син псаломщика. Здобувши вищу духовну освіту у Санкт-Петербурзі, А. Р. Пурієвич викладав у Волинській семінарії фізику, математику, грецьку мову та інші предмети. З 1852 року став священиком і настоятелем Старокостянтинівської соборної церкви. У 1867 році А. Р. Пурієвича призначають ключарем Житомирського кафедрального Преображенського собору. З 1869 року наглядачем Житомирського духовного училища. Нарешті у 1884 році А. Р. Пурієвич стає кафедральним протоієреєм Житомирського кафедрального собору. Помер 19 червня 1891 року і похований біля Свято-Яковлевської церкви на Російському (Вільському) кладовищі Житомира.

В Житомирі у Андріана Романовича Пурієвича 28 травня 1866 року народився син Костянтин. Закінчивши із золотою медаллю Житомирську Першу чоловічу гімназію (1884 р.) і Київський університет св. Володимира, Костянтин Пурієвич ступив на наукову стезю. Такому вибору напевне сприяв вплив батька, що був не тільки духовним діячем, а й викладав у семінарії точні науки і брав участь у роботі губернського статистичного комітету. Саме цим комітетом 18 грудня 1873 року було проведено в Житомирі перший на Україні перепис населення. Костянтин Андріанович Пурієвич став визначним українським фізіологом рослин, займався найскладнішими проблемами енергетики фотосинтезу (тобто перетворення рослинами енергії сонячних променів і виробництва листями кисню). Наш земляк-вчений був професором ботаніки Київського університету, автором ряду підручників для вузів.

З 1867 по 1884 рік — настоятель Св. Михайлівського храму — Федот Іванович Храневич. Потім — до 1885 року — священик Василь Михайлович Молоденський, а після нього протоієрей, магістр богослов’я Олександр Антонович Хотовицький. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття у Свято-Михайлівській церкві налічується 1060 прихожан. Церква тоді власних будинків не мала. Лише у передмісті, Каракулях (тепер район площі Визволення), церква тримала ветхий будиночок і при ньому 344 квадратних сажені землі (тобто 1566 квадратних метрів), які були заповідані. храму покійною вдовою Олександрою Тарганюковою.

При церкві, як засвідчує М. Теодорович в «Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии», були два будинки, які за заповітом храмотворця М. Ф. Хаботіна належали купцю Івану Хаботіну. Спадкоємець мав сплатити до кредитного закладу три тисячі карбованців з тим, щоб процент з цього капіталу надходив на користь Михайлівської церкви. Проте ці гроші ним не були внесені. А будинки покійним купцем І. Хаботіним - колишнім старостою церковним, а тепер сином його Андрієм Хаботіним (він і староста церковний), віддавались і віддаються у найм і орендна сума надходить на користь церкви.

З 1895 року і до закриття храму настоятелем Свято-Михайлівської церкви служив протоієрей Микола Михайлович Бурчак-Абрамович. Й досі старі житомиряни, а серед них — прихожани відродженої Михайлівської церкви, — пам’ятають цю високоосвічену, інтелігентну людину. Насправді, пам’ять не підвела цих стареньких дідусів і бабусь, котрі не шкодують у наш нелегкий час своїх скромних збережень на користь храму Божого.

Різнобічну викладацьку, світську і громадську діяльність протоієрея Миколи Бурчака-Абрамовича підтверджує й так звана «Памятная книжка Волинской губернии на 1914 год». Його ім’я у цьому корисному щорічнику-довіднику, де подавалися всі відомості про життя губернії, зустрічаємо десять разів. Ось лише деякі з різноманітних «портфелів», які мав у 1914 році Микола Михайлович.

Губернський гласний губернських земських зборів по Житомирському повіту, член губернської училищної ради, почесний член повітового відділення Волинської єпархіальної училищної Ради, член повітової училищної Ради, законовчитель Першого вищого початкового училища та приватної жіночої гімназії Н. В. Покрамович, член громадського комітету Російського музичного товариства. Все це — обов’язки і справи настоятеля Михайлівської церкви протоієрея Бурчака-Абрамовича.

13 березня 1915 року Микола Михайлович зробив у метричній книзі Свято-Михайлівської церкви черговий, здавалося б, нічим не примітний запис: «7 березня 1915 року народився Святослав. Батьки: вільний художник Теофіл Даниїлович Ріхтер, лютеранського віросповідування та дружина його Ганна Павлівна, православна. Хрещені батьки: Микола Павлович Москальов і Кароліна Юліанівна Арнд».

За цим записом — довге, яскраве життя видатного уродженця Житомира, всесвітньо відомого митця, «піаніста номер один» Святослава Теофіловича Ріхтера!

Звичайно, тоді, у далекому 1915 році, не міг знати протоієрей Бурчак-Абрамович, що його руки опускали в купіль геніальну людину. Та, на жаль, тоді, коли вже почала сходити зірка таланту Святослава Ріхтера, коли він — студент Московської консерваторії — давав невеличкі неофіційні концерти у залі Житомирського музичного училища на Базарній вулиці, тоді вже не було Миколи Михайловича в живих. Як і багато інших представників духовенства та інтелігенції його репресували.

У 1947 році Микола Михайлович Бурчак-Абрамович служив у Нікольській церкві на Смолянці. Одній з чотирьох, що тоді діяли в місті. Щодня, повертаючись додому на вулицю Хлібну, 24 (тепер вул. Горького тут стоїть панельна «хрущовка»), Микола Михайлович ще здаля вітався дочкою Ніною, яка часто зустрічала батька біля хвіртки. Одного разу, ще далеко побачивши батька, коли він саме з’явився з-за рогу Гоголівської вулиці біля Будинку працелюбства, вона привіталася з ним помахом руки, очікуючи відповіді. Так було завжди. Але цього разу Ніна так і не дочекалася на вітання батька. До нього несподівано підійшли двоє чоловіків у цивільному, взяли попід руки і пішли... Більше Ніні Миколаївні ніколи не довелося бачити свого батька.

Спогади про ці трагічні хвилини у Ніни Миколаївни, своєї вчительки і сусідки, занотовувала Ірина Володимирівна Думанська. Вона ж і поховала у 1969 році Ніну Бурчак-Абрамович.

Більшовицький режим приготував гірку долю не лише служителям культу, а й церковним спорудам, незважаючи навіть на те, що в більшості своїй ці споруди були цінними архітектурно-історичними пам’ятками. Це факт історії, що саме військові зайняли в Житомирі з часу громадянської війни найкращі будинки духовного і навчального відомств. На практиці впроваджуючи гасло: культ сили проти культу духу, червоноармійці без усякого сорому зайняли під казарми, лазарети, штаби, комендатури — жіноче училище єпархіального відомства, архієрейське подвір’я, костьол Іоана із Дуклі... Церкви перетворювались на склади, кінотеатри, спортзали. Так вчинили з прекрасними будівлями Преображенського собору, Хрестовоздвиженської церкви, лютеранської кірхи тощо. Варвари діяли.

З 1927 року в Житомирі діяло лише чотири православних храмів, а постійно — два: на Смолянському та Вільському цвинтарях. Припинилась служба й у Михайлівській церкві.

Коли і чому?

На ці запитання відповідають цікаві документи, виявлені краєзнавцем Русланом Юрійовичем Кондратюком у фондах Державного архіву Житомирської області. Перший з них — акт обслідування міськкомунгоспом стану будівлі церкви 3 липня 1929 року. Акт містить десятки пунктів, кожен з яких починається словом «потрібно». Звичайно, що громада Української автокефальної православної церкви, якій належала тоді будівля, не змогла відразу виконати все те, що було «потрібно».

Капкан спрацював.

30 вересня 1929 року Адмінвідділ Житомирського окрвиконкому повідомляв, «що релгромада Михайлівської церкви з приводу відсутності коштів на проведення капітального ремонту відмовилась від користування зазначеною церквою. Питання про зачинення цієї церкви та передачу під культосвітню (підкреслено нами) установу зараз оформляється й цими днями буде зворушено перед Президією окрвиконкому».

Відповідна дія згаданої Президії звичайно не забарилася. У її протоколах від 3 грудня 1929 року в пункті 44 читаємо: ― «Керуючись арт. 371 Адміністративного Кодексу договір з автокефальною релігійною громадою анулювати, приймаючи на увагу:

а) що релігійна громада на протязі всього часу не ремонтувала церкви й така вимагає капітального ремонту, але релігійна громада його зовсім не проводить;

б) що про закриття Михайлівської церкви клопочуть робітничі збори майже всіх підприємств м. Житомира та Житомирська міська Рада, при чому трудящі вимагають використати церкву під культосвітні установи».

І що ж? Приміщення закритої церкви передали культосвітній установі? Авжеж! Уже в іншому документі читаємо: «3 1936 року будівля церкви без зовнішнього і внутрішнього ремонту і переобладнання використовувалася під склад». Отакої!

Потім цей примітивний прийом обдурювання громадськості, коли місцеві органи влади закривали церкви нібито через їхній аварійний стан, обіцяючи  при цьому відкрити в них після ремонту заклади культури, цей дешевий трюк повторювався тисячі разів. Вдумайтесь, по війні лише у 1959 — 1964 роках на Україні було знято з реєстрації 3933 церкви, а заклади культури влаштували лише у 1653 таких об’єктах. Решта використовувалася під склади, бази або просто руйнувалася...

27 липня 1941 року в Житомирі знову розпочалася служба Української автокефальної церкви. Про це повідомила місцева газета «Українське слово», що видавалася під час тимчасової окупації, повідомивши таке: «перед першою світовою війною в Житомирі було 36 церков, які за існування більшовиків знищені або ужиті на інші цілі».

Щоправда, й на початку окупації Житомира німецько-фашистські загарбники не дуже милували Михайлівську церкву, бо влаштували тут склад (чому всім дикунам і варварам хотілося лише так використовувати храми?!) конфіскованих у населення радіоприймачів. Розповів нам про це ветеран радіомовлення Житомира Ігор Олександрович Лаврушов, який потім з цього мотлоху після визволення Житомира збирав саморобний міський радіотрансляційний вузол. А чому сотні приймачів, конфіскованих у житомирян німецькими окупантами та їхніми посіпаками, стали “мотлохом” уточнив краєзнавець Віктор Іванович Ліпінський, який запам’ятав розповідь своєї родички. Вона бачила, як розлютований німець у 1941 році розстрілював величезну купу цих радіоприймачів з автомата, глузуючи з відсталості цих витворів радянської промисловості... Так у храм увірвалась ворожа кулеметна черга.

Але вже з 1942 року приміщення Св. Михайлівського храму почало знову використовуватися за прямим призначенням.

Після визволення Житомира радянськими військами (в ніч з 31 грудня 1943 на 1 січня 1944 року) з’ясувалося, що за щасливим збігом обставин жодна з культових споруд міста — крім колишнього монастиря — суттєво не постраждали. Станом на 1944 рік у місті налічувалося 19 пам’яток архітектури. В Основному це були культові споруди. Серед них й Михайлівська церква. Стільки ж і ці ж пам’ятки згадуються у довідці облархітектури, датованій 1947 роком. А от в п’ятдесятих роках Михайлівська церква, Успенський храм на Подолі, будинок губернатора, жіноча гімназія, монастир колегії ієзуїтів, міський театр, будинок ксьондзів, будинок І. М. Філіппова, будинок окружного суду — всі ці пам’ятки кудись зникли... На щастя Свято-Михайлівська церква, витримавши три війни і — головне! — бульдозерну атаку атеїстів-архітекторів, все ж таки вистояла!

По війні у Михайлівській церкві настоятелем служив протоієрей А. Хотовицький. У 1948 році будівля церкви ще належала до пам’яток архітектури, що підтверджують відповідні документи облвиконкому. А от через дванадцять років той же облвиконком (формально — уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Житомирській області В. Волков) впевнено стверджує: «Михайловская церковь, построенная в 1856 году купцом М. Ф. Хаботиным, не является памятником архитектуры». Ось такі метаморфози!

Далі згаданий уповноважений Волков доводить, що «под влиянием советской действительности» і т. д., і т. п. з 1957 року став спостерігатися спад релігійної активності населення. Що начебто й обрядів відправляється у церкві занадто мало... Адже інструкція по застосуванню законодавства про культи передбачала можливість закриття церкви саме через низьку активність населення. Зрозуміло, що цей критерій був настільки нечіткий, що його можна було застосувати до будь-якої общини.

Ось лише один яскравий приклад. У 1960 році в селі Забілоччі Радомишльського району на Житомирщині, нехтуючи думку віруючих, релігійну общину було знято з реєстрації. Як повідомляє в «Українському історичному журналі» І. П. Меркатун, парафіяни села, побачивши переобладнання храму, направили 15 листів до різних інстанцій. Всі ці листи повернулися до Радомишльського райкому КПУ з такою резолюцією: «для прийняття відповідних заходів по припиненню активізації віруючих за відновлення діяльності церкви». А будете?

І от на підставі висновку і «аргументів» вищезазначеного товариша Волкова Михайлівська церква була закрита. 15 червня 1960 року міськвиконком розірвав угоду з громадою храму, укладену ще у 1944 році, а виконком обласної Ради депутатів трудящих 20 червня 1960 року це рішення, звичайно, затвердив, передавши будівлю церкви товариству «Знання», а підвал — складу магазину «Спорттовари». Знову — склад.

Цікаво, що цьому рішенню обласних властей передував лист до обласної Ради від робітників заводу «Автозапчастина» (тоді — заводу імені Сталіна). Ми наводимо його тут з мінімальним скороченням і без будь-яких виправлень за оригіналом, що зберігається в облдержархіві. Уважно прочитайте цей зразок войовничого невігластва «правящего класса», прикритого «турботою» про культуру: «Уважаемый начальник мы рабочие з-да Сталина вовремя обеденого перернва обсуждали вапрос о строительстве города Житомира (...) гаварили о том как хорошо живется советскому человеку и гаварили о спутнике на катором тов. Гагарин вылетал в космас и возвратился благополучно на родную землю и а культуре гаварили один из рабочих сказал я гаварил он проходиш по ул. михайловской и увидал что разбирают церков и подумал зачем же ее ломать? сней жы можно зделать что нибудь полезное для народа например библиотеку или музей или что нибудь вроде етого. А второй рабочий гаварил что снее можно зделать планетарий как в городе Києве (...). И мы все рабочие поддерживаем этого человека на етом кончаю и жилаю успеха вработе и благополучья уважаю я вас всех до свидания»

Бачите, місцевим «швондерам» захотілося планетарію!

Щоправда, планетарій так і не відбувся, незважаючи на те, що куплет про житомирський планетарій тоді неодноразово виконували на сценах республіки популярні Тарапунька і Штепсель.

Зате Товариство по розповсюдженню політичних і наукових знань (нині — товариство «Знання») все ж таки отримало в храмі прописку. Правда, заради цього новосілля знесли дзвіницю (за нею якраз і «плакали» любителі астрономії із заводу імені Сталіна) , а натомість побудували незграбну двоповерхову коробку для кабінетів товариства. У 1985 році товариство «Знання» переїхало на Михайлівську, З, а приміщення храму зайняв театр ляльок... Знаходився тут театр до жовтня 1991 року.

Саме в жовтні 1991 року й відбулося третє народження храму в ім’я Святого Архистратига Михаїла, коли згідно з рішенням обласної Ради народних депутатів, приміщення церкви було передано житомирській громаді Української автокефальної православної. церкви. На пам’яті житомирян ще зовсім свіжі спогади про те, як восени 1991 року під стінами Михайлівської церкви вирували багатолюдні мітинги, просто неба громада УАПЦ відправляла службу, як активісти церкви закликали обласну Раду почути їхні законні вимоги. Демократичний склад міської Ради одразу підтримав усі вимоги віруючих. А от для перемоги на обласному рівні, де й вирішувалася доля храму, громаді УАПЦ та прогресивно настроєній інтелігенції міста, журналістам демократичних газет «Вільне слово», «Житомирський вісник», «Ехо» потрібно було декілька місяців впертої боротьби. Врешті, справедливість перемогла.

... Архистратиг Михаїл не міг не перемогти! Адже Архистратиг — за візантійською термінологією головний воєначальник. Відомий український народознавець наш земляк Василь Скуратівський оповідає, що за народною уявою Архистратиг Михаїл на Україні створений для боротьби з войовничим сатанізмом, маючи силу, надану йому богом, знищує вогненним мечем, себто він — воєначальник небесних ангельських сил.

Свято Архистратига здавна вважалося всеукраїнським. Архангел Михаїл, починаючи від Мономаховичів (1125 рік), обирається покровителем київських князів, стародавній герб Києва оздоблюється з того часу зображенням Архистратига з мечем. Символ Михаїла присутній і на головній корогві часів Богдана Хмельницького та пізніше на численних козацьких прапорах як символ України.

День 21 листопада — в Україні велике храмове свято Архистратига Михаїла. Саме в цей день — 21 листопада 1991 року - в приміщенні переданої громаді УАПЦ Житомира Михайлівської церкви відбулася святкова літургія освячення храму, в якій взяв участь намісник святого патріаршого престолу Київського, митрополит Львівський і Галицький владика Іоанн. Відвідав літургію і кандидат у Президенти України, академік Ігор Юхновський. Знаменно, що собор архангела Михаїла — символу України — освячено напередодні референдуму, присвяченого проголошенню незалежності України.

Символічно, що у 1888 році — на честь церкви овятого Архистратига Михаїла колишню Пилипонівську вулицю назвали Михайлівською. Ця назва зазнала не менших поневірянь, ніж храм. Вулицю перейменовували кожен на свій лад, ліплячи їй різні імена, що були на часі: «Міськради», «Рад», навіть «Герінга». Остання назва періоду німецької окупації. І от в 1991 році, тоді ж, коли відроджено храм архангела Михаїла, міська Рада повернула й вулиці, на якій височіє велична п’ятиглава споруда церкви, ім’я Михайлівської.

Відроджено храм. Відроджено назву вулиці. Втім, у житомирян ця назва завжди була на вустах! Близька і мила. Історія повертається до нас. Історія продовжується.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ