Українська

Молодь і сучасність; сім’я і Церква

СМК собор - Методкабінет

В останній час відкрилося багато храмів, відновлюються старі, будуються нові, кількість прихожан в церквах збільшується. І зараз кількістю діючих церков і кількістю відвідуючих богослужіння людей, зовні оцінюється духовність народу.

Відкриваються храми, але паралельно і куди більш інтенсивно відкриваються узаконені нічні клуби, бари, дискотеки, відеотеки і т.д.

Видається релігійна література, прекрасна православна духовна література, а поряд з цим і куди в більших масштабах видається розпусна, порнографічна література, періодичні видання, порнофільми та інший різний яд, який отруює найцінніше, що є у держави, народу, що є нашим майбутнім – дітей, молодь, перетворюючи їх в людей, очі яких вже встигли побачити всі види бруду і розпусти. І цей бруд „ дивиться” на молодь з вітрин магазинів і кіосків, рекламних роликів і рекламних щитів, зі сторінок газет, журналів і різних об’яв на стовпах, примушуючи молодь, яка починає серйозно,чесно і осмислено шукати сенсу життя, шукати його в межах тих ідеалів і цінностей, які є найбільш доступними, нав’язаними, масовими. І щоб досягнути їх, не потрібно прикладати ніяких зусиль, або змінювати себе: потрібно просто в усьому шукати насолоду, нових приємних відчуттів і вважати своїми ворогами тих, хто перешкоджає такому обраному шляху в житті. Тоді діалог зі старшими людьми зводиться до гострих і лаконічних фраз: „не чіпайте мене, це моє життя, а не ваше...”; „ що хочу те зі своїм життям і роблю...”; „сам розберусь без вас..." - а іноді ще болючіше: „як ви мені надоїли, чути і бачити вас не хочу...”; „скоріше б жити окремо...”. Але ще гірше коли у відповідь від старших людей вони чують теж саме, від людей, які в свій час теж були молодими і шукали ідеалів, але ідеали були інші, було інше суспільство.

Я не хочу сказати, що у нас погана й нікудишня молодь. Вона у нас прекрасна і талановита, як і у всі часи, але не у всі часи чинився такий брутальний психологічний тиск на молодь, як в наш час. Я говорю не просто про відсутність цензури, а про справжній тиск: „ти повинен це їсти... ти повинен це пити... повинен це курити... повинне це жувати... а коли ти все це з’їсиш, зажуєш, зап’єш, закуриш – веди себе так і тільки так,тому що це модно, класно, приємно; а тепер шукай ось це, слухай це, дивись тільки це, розмовляй тільки так...” – і все це подається з асоціаціями щастя, радості, безтурботності. Не так вже й легко встояти від такого дресирування.

Людина від тварини відрізняється тим, що тварина просто живе, а людині потрібен привід для життя, причина. І саме в молодому віці пошук цього приводу і причини дуже сильно загострюється, поглиблюється. Перед молодою людиною починають поставати такі питання, бажання, думки, з якими вона ще не стикалась, і на які вона не може сама знайти відповіді, адже дитячих відповідей на дитячі питання для неї не вистачає. Тому цей вік і називається перехідним, проблемним.

Диявол (падший ангел) знає, що молоді люди, які піддаються на його пастки, в майбутньому батьки і матері, які вже своїм дітям і онукам, як спадкову хворобу будуть передавати свою поведінку, свій світогляд, відношення один до одного, нахили до гріха, страсті, які їм були нав’язані.

Про це, до речі, прекрасно писав митрополит Антоній (Сурожський). Залишаючи після себе дітей, онуків, правнуків, ми їм просто генетично передаємо не тільки риси обличчя, будову тіла, а більше – характер, світогляд, вподобання, здібності до того чи іншого, страсті, таємні бажання. Часто кажуть: „Да він характером весь в свого діда...”.

Ні одна людина не являється повним власником свого життя, від кожного з нас залежить чи будуть онуки і правнуки мати ті чи інші нахили до гріха. Митрополит Антоній розповів, як він будучи хлопчиком, запитав у одного священика, чому той вирішив стати священиком, а той відповів: „тому що мій дід колись навмисно вбив людину”. Відповідь дивна. Але той священик знав, що повинен розірвати цей ланцюг здатності до зла, насилля, ненависті – розірвати в собі. А дітям своїм передати тільки хороше, світле, добре, чесне, прекрасне, важливе, глибоке, святе... – повернути свою сімю до Бога. Він відчував відповідальність за тих своїх нащадків, які ще не народились. Саме страшну безвідповідальність за майбутнє життя людей, які ще не народились да і за своє життя, навязується молодим людям: „це твоє життя. Їж, пий, веселись доки молодий і нікого не не слухай”. Коли їхнє життя зводиться до медичної картки від першого зуба до останнього інфаркта.

Ні один з нас не зявився на світ ось так дорослим. В кожного є свій день народження, батьки, які родили нас, а багато хто вже є батьками. І кожен на своєму досвіді достовірно знає, що та сімейна атмосфера, в якій ми зростали, супроводжує нас все життя. І дуже часто навколо себе ми створюємо саме ту атмосферу відносин і життя, в якій самі виросли.

Те, в чому можна переконати, навчити молоду людину, майже неможливо зробити з дорослою, в літах. Наведу приклад: якщо взяти молоденький саджанець дуба і спробувати скрутити його у вузол – зробити це дуже легко. Але якщо таким його і залишити, він виросте скрученим у вузол міцним, великим деревом, і ніхто вже не зможе його розв’язати.

Тому завжди Православна Церква приділяла саму велику увагу в житті її членів – періоду дитинства, сім’ї. Всі спасенні таїнства, священнодійства звершувались і звершуються саме для укріплення і захисту християнських сімей, як великого чуда і приклада єдності, в світі, де все іде в розділ і поділ. Сім’я – велике чудо, де дві людини, завдяки тому, що вони один одного полюбили, стають єдиним цілим життям, де поділ і рознь закінчуються, і в цій єдності народжується нова людина.

І сама Церква осознає себе як сім’ю, де Бог – Отець, Церква – Мати, а всі ми - браття і сестри у Христі, де ми всі члени одного тіла, глава якого – Христос Господь.

Навіть монашество, яке дуже часто протиставляють сім’ї – є глибоким і справжнім виразником і прикладом Церкви, як сім’ї, як єдності людей в серцях, в думках, в єдиному прагненні любові до Бога, в справжній братській любові один до одного; в бажанні, як в справжній сім’ї піклуватися один про одного, кожного дня віддавати своє, іноді дуже довге життя, заради ближнього, жити разом для Бога – де кожен один одному брат і отець, наставник і друг.

Саме в сімї людина повинна вчитися любити, поважати, піклуватися. Якщо батьки дійсно відчувають всю глибину відповідальності перед Богом, яку вони взяли на себе, створюючи сім’ю, давши життя новій людині – вони зрозуміють, чому сім’я названа святим ап. Павлом „домашньою Церквою” – місцем любові, радості, єдності, благодатного досвіду життя в Христовій любові – тоді б просто зникли такі явища, як втеча з дому, сварки, зради, побої, алкоголізм, наркоманія, аборти, вбивства.

Тільки зрозумівши, що значить бути членом сімї, можна зрозуміти, що значить бути членом Церкви Христової. Зрозумівши, що таке сімя – можна зрозуміти, що таке Церква.

Саме сімя, благословенна Богом, повинна бути тим місцем, де скручена у вузол рекламами і модою молода людина, може бути звільнена, підтримана, укріплена і захищена. Рости діти повинні саме в сімях, а не на вулиці чи дискотеках. І саме від батьків вона має отримати самі важливі відповіді на самі важливі питання в її житті; отримувати самі важливі поради при самих скрутних обставинах; навчитися любити і цінити, бачачи і відчуваючи любов до себе й один до одного; навчитися піклуватися про інших, відчуваючи піклування зі сторони батьків до себе; поважати всіх, відчуваючи повагу до себе і знаючи її ціну; любити, шукати і йти до Бога, бачачи любов і стремління до Бога у батьків. Тоді слово „батьки” не буде синонімом слову „вороги”, де діти перестануть вести по відношенню до рідних партизанське життя.

Батьки зможуть привести до Бога свою дитину тільки тоді, коли самі разом з нею будуть іти до нього.

Не дивлячись на всю складність виховання молоді в наш час, коли крім батьків їх намагаються виховувати всі, кому це фінансово вигідно, наші діти вчаться у нас, у батьків – бути батьками; у нас, у православних християн – бути справжніми православними християнами. Щоб це здійснилося, потрібно завжди памятати, що неможливо стати хорошим християнином, не ставши хорошою, справжньою людиною. Ми тільки тоді зможемо стати справжніми християнами, коли станемо справжніми дочками і синами своїх батьків, справжніми друзями своїм друзям, справжніми друзями тим, хто навіть нас ненавидить. Молоді люди дуже глибоко і чутко сприймають фальш і нещирість, а щоб цього в нас не було, ми повинні вірити в те, що робимо і робити те, в що віримо .

Христос Воскрес!

Воістину Воскрес!

 

 

 

Священнослужитель Михайлівського

Кафедрального собору м. Житомира

ієрей Сергій (Жуковецький) 14.05.2005. р. Б.
 
ЗНАЙТИ