feed-image
Українська

Про патріарха Гундяєва та службу в розвідроті ДШВ. Відверте інтерв’ю з почесним громадянином Житомира отцем Богданом Бойком

СМК собор - Новини

Так чи інакше, але кожен житомирянин чув про настоятеля Свято-Михайлівського кафедрального собору, почесного громадянина міста отця Богдана Бойка. Людина із надзвичайно багатим життєвим досвідом, священик, військовий та будівельник.

Отець Богдан люб’язно погодився поговорити із журналістом Житомир.info про своє знайомство із патріархом РПЦ Кирилом Гундяєвим, службу в радянському війську та досвід армійської служби, яка допомагає у військовому капеланстві.

Ми писали це інтерв’ю пізно ввечері у Воздвиженському храмі Свято-Михайлівського собору, коли богослужіння вже завершились, а віряни розійшлись по домівках.

Ми знаходимось Воздвиженському храмі Свято-Михайлівського собору. Ще в 1991 році тут була зовсім не церква. Ви були активним учасником протестних акцій, на яких вимагали повернути приміщення релігійній громаді. Згадайте в двох словах, як це було?

Перш за все потрібно сказати, що 1991 року 20 квітня я отримав розпорядження від керуючого Патріархією, він сьогодні покійний, митрополита Антонія Масендича про духовну опіку Житомирської громади. Тоді була рання Пасха, після якої приїхав. Всю дорогу молився, просив, щоб Господь направив, бо не знав куди, що, як, до кого звертатись. Мені сказали: отам приїдеш, пошукаєш, підійдеш. Приїжджаю на центральний автовокзал, а тут стоять хлопці, що розповсюджували патріотичну літературу від «Народного руху». Підходжу до них і кажу: я такий-то священик, мене направлено у місто Житомир для опіки вірних, на той час УАПЦ. Вони від радощів мене розцілували, це були Вєтошкін Олександр Іванович і Васильчук Святослав Карпович, перші вірні громади, з якими зустрівся і перші, які мене прийняли в місті Житомирі.

На наступний день зібрали громаду, домовились, як напишемо прохання в мерію про дозвіл на Богослужіння перед храмом. Тоді Михайлівська була зовсім інша. Через деякий час, біля тепер вже вівтаря, кожну неділю і всі свята розпочали проводити Богослужіння, але періодично, в залежності від свят чи потреб громади. В цей же час парафіяни постійно піднімали питання в обласній раді про передачу Михайлівського храму. Часто виходили із плакатами та проханнями, що це храм, і він повинен належить церкві, людям, у ньому не може бути лялькового театру.

19 серпня 1991 року в Москві стався заколот, а 19 серпня велике свято Преображення Господнє. Так Господь благословив, щоб Радянський союз тоді преобразився, перестав існувати. Громада ще більше активізувалася щодо передачі церкви і в обласній раді вирішили передати храм громаді.


Якою була ваша перша думка, коли приміщення повернули і вам віддали ключі?

Ні, ключ нам не віддали, віддали тільки рішення. Ляльковий театр далі діяв у храмі, і мені потрібно було просити директора театру про швидше звільнення приміщень церкви. Він мені одразу ж поставив зустрічну вимогу: а куди ми виберемось? Рішення про передачу прийняли, а куди нам діватися? Також вимагав, щоб театру віддали приміщення міського будинку культури на Михайлівській, де колись і був театр. Інтелігенція, громада просили міського голову Мельничука Віталія Григоровича, міських депутатів. На сесії міської ради вирішили перевести на вулицю 1 Травня міський будинок культури, а на Михайлівську – ляльковий театр. Звільнення храму тривало до початку жовтня. На початку, приблизно 12 жовтня, було перше богослужіння.


Директор лялькового театру був, можна сказати, такий український «бізнесмен». Отут я робив, а отут ми це робили, а там ми поклали, а тут ми «вибили», а це за наші гроші. Ми зробили все, все, що він вимагав: здерли зі стін, з підлоги, все познімали, тільки б вони вибралися. Найняли машину за свій кошт, вивезли все. Як тільки вивезли, зразу кажу нашим: а тепер, дорогі мої, служба буде тільки в неділю, а ми все маємо вичистити, щоб тут не залишилось нічого «радянського і комуністичного». У Воздвиженському храмі (малий зал) стояли деревообробні станки, на другому поверсі підсобні приміщення, склад. Одним словом, усе це ми зруйнували, укріпили вікна, бо вікна були в дуже аварійному стані. В Михайлівському храмі (великий зал) у куполі збудували метрове бетонне перекриття для влаштування планетарію, яке довго і важко розбирали. З храму вивезли біля вагону різного сміття.


І як тільки ми це зробили, то всі одразу ж оговтались і «а давайте повернемо храм назад, путч пройшов, все стало на свої місця і що ж це ми таке зробили?!». Прийшовши, побачили, що все зруйновано, вже храм помаленьку стає таким, яким має бути. І тоді вже остаточно вирішили – нехай це буде для громади.


Ви згадали, що тоді були акції протесту і ви виходили з плакатами. Наскільки мирно проходили тоді ці акції, і чи відчували ви, що сторона опонентів могла застосувати силу?

Вони застосовували силу.

Доводилось навіть битись?

Ні, битись не приходилось, Богу дякувати. Тому що рушійною силою була для нас віра і молитва, а також велике бажання відновити храм.


Потрібно сказати, що коли ми починали молитву на Михайлівській, було до п’ятдесяти постійних прихожан. А коли закінчували, то молилися до трьохсот-чотирьохсот чоловік. Тобто, всі, які йшли з роботи, вони зупинялись на молитву, яка продовжувалась не довше тридцяти-сорока хвилин. Найбільші протестні акції ми робили не тільки під храмом, а і біля обласної адміністрації. І це дало нам дуже великий результат. Чому? Бо в той час влада була все-таки комуністична, але багато було і таких, які підтримували нас. І вони приходили, розказували мені, що потрібно робити, як по закону діяти і інше. Тобто, це було для нас поштовхом правильних дій на те, щоб нам швидше передали храм.


Ви можете згадати, коли ви востаннє бились? Як це було?

Ну, десь, ще до посту (посміхається). Я тренуюсь, тренуюсь у спортзалі з хлопцями, навчання самооборони. Битись ми не б’ємось. Останній раз я бився в дев’ятому класі, в школі. З десятого класу у нас була підпільна група хлопців, які займалися карате. «Стояли» в міліції на обліку, але нам дозволяли займатись. Після школи займався боксом, 1981-1983 рр. служив в розвідроті ДШБ (десантно-штурмова бригада, - ред.) в Німеччині. У нас підготовка була особлива, бо начальник розвідки був дуже вимогливим, і тому багато всього вимагав. Перед нами ставили особливі завдання. Звичайна розвідка в ДШБ має звичайні завдання, не дуже високі вимоги. До нас ставились по-особливому. Перше – фізична підготовка, потім рукопашний бій і знання різної зброї. Спарингів було дійсно багато, а так, щоб битись, то ні.

Тренуюсь для фізичного розвитку. Не тільки потрібно духовно працювати над собою, це є основа, але й фізично.

Ми заговорили про військову тематику, яка вам надзвичайно близька. До навчання у духовній семінарії ви служили у війську. Розкажіть, що то був за рід військ і яка ваша військова спеціальність?

Повітрянодесантні війська, розвідник, десантник-розвідник вищої категорії. Це була Німеччина, все було по категоріях. Отримував зарплату найвищої категорії – 98 марок, на той час це було 30 радянських рублів, величезні кошти для солдата. Зарплата в Радянському Союзі була 70-78 рублів, а я отримував 30 рублів за місяць. Зате вимоги були дуже високими.

Іноді військові роблять собі на згадку татуювання. Чи є в вас тату «за ВДВ...»?

Є, але краще про це не говорити (сміється). Ми бували на розвід-виходах, де давали важкі завдання. Отак як у фільмах, дійсно так, але у фільмах дуже стилізовано. Нас не скидали з гелікоптерів, з літаків, тільки коли великі навчання. А так вивозили машинами, просто все закривали, ти не знаєш куди тебе везуть, скільки тебе везуть, у тебе забирали все, ти не міг навіть прорахувати нічого. Могли возити на одному місці, а потім зупинитись і сказати: ти тут, а тобі треба бути там, даємо тобі два дні чи один день. І все, якщо німецька поліція тебе впіймала, або якось про тебе дізнались, бо ми ж у військовій формі були, то все, тобі «кляпка», ти будеш сидіти «на губі» (гауптвахті - авт.). Але слава Богу за весь час проколів не було ні разу.


Готуючись до розмови я віднайшов один цікавий епізод з вашого військового життя. Але він тільки згадувався, я не побачив ніяких подробиць. В армії ви ледь не загинули, коли стрибали з парашутом. Розкажіть, як це було?

Я не пригадую, який це вже був стрибок. Коли дує сильний вітер, то розносить десантників і сходження куполів неможливе. Коли ж вітру немає, коли штиль, десантники вискакуючи із гелікоптера (а нас в основному кидали з гелікоптера) можуть швидко один за одним вийти, і, так вийшло, що за мною швидко вийшов товариш по службі і попав в мій купол. Спочатку він вдарився, як об асфальт і відчув сильний удар по ногах. Потім, коли він пробув там 5-10 секунд, то купол почав «гаснути». І ми каменем полетіли на землю.

Я, зметикувавши, почав тягнув стропи в одну сторону, а йому кричав: тягни в іншу, і це врятувало нам життя. За місяць до цього стрибка розбився десантник з іншого підрозділу. Він дуже боявся і коли вискочив з літака – перехопив під руку витяжний малий купол, тому великий не розкрився і він розбився. Розуміли, що таке могло бути і з нами. Це страшно. Але слава Богу, Господь нас милував. І я небагато, але часто читав молитву «Отче наш», коли ніхто не бачив.

Після цього випадку бажання стрибати пропало чи ви повторно ще стрибали?

Ні, це ж молодість (сміється). Це геройство було, мовляв, бачиш, ми живі, все нормально.


Скільки за вашими плечима стрибків?

42 стрибки. Це ще небагато. Начальник розвідки відкрив спеціальний відділ, в якому були спортсмени зі стрибків з парашутом. Вони за два роки строкової служби мали по 700, 750, 800 стрибків, в день могли зробити по три, чотири, а то і п’ять стрибків. І нас навчав, тобто десантували на перешкоди, де великі, малі дерева, на воду. Але дякувати Богу, у нас ніхто не постраждав.

Зараз ви військовий капелан і буваєте в зоні АТО. Військова служба допомагає вам у цьому? Бо наскільки я розумію, священик, лікар, повар там знаходяться в абсолютно однакових умовах нарівні із солдатами?

Однозначно. Я розумію психологію солдата. Не завжди можна допомогти, бо все залежить від самого солдата, від самого контрактника, від самого офіцера. Господь сказав своїм учням так: ви будете говорити різними мовами. Для мене говорити різними мовами – це говорити мовою тієї людини, з якою спілкуюся. Ти повинен стати для них духовним авторитетом, щоб тебе сприймали. А на це потрібен час. Ось ви, наприклад, не підете до будь якого священика просто так? Тут так само. Капелан – це людина, якій запропоновано бути священиком даного підрозділу. Я – капелан батальйону. У спілкуванні з військовими потрібно «з’їсти пуд солі» разом. І тільки тоді, коли вони побачать, що ти не вище них, що ти такий як і вони, що ти також, як військові кажуть, їси ту саму «баланду», от тоді вони починають тобі довіряти. Це важко, особливо в чоловічому колективі. Жінка, вона більш емоційна і жінки більше довіряють священику. А чоловіки – важче. Богу дякувати, вдається допомагати, підказувати, підтримувати. Я вважаю, що я на відсотків 10 виконую свою місію, як капелан.


Чи доводилось вам брати зброю в руки?

Ні. Ситуацій таких не було, щоб брав зброю до рук. Звичайно, що брав зброю, коли треба було хлопцям допомогти, повантажити, поносити і так далі. Але, щоб брати зброю в руки і воювати, то ні, не було такого. Жодного разу. Хоча ми бували під обстрілами: і нас обстрілювали, і снайпери стріляли. Скажу відверто: не знаю як би я поступив у ситуації прямого нападу ворога.

Я знаю, що один священик перебував на посту з військовими, яких оточила диверсійна група. Було багато поранених і якби він не взяв автомат і не почав стріляти у повітря, могла б бути біда, всі загинули б. На строковій службі у війську стріляв дуже добре і дуже багато. Коли виїздили на навчання, то могли стріляти тиждень-два. В основному з нашої табельної, але і з інших видів озброєння теж.

Дуже багато воїнів, з якими я мав честь спілкуватись, розповідали, що в окопі під 120-ми мінами навіть найзапекліші атеїсти стають віруючими. Наскільки це правда?

Можу сказати, що правда, бо був під обстрілами. Ми тоді їздили із комісією в Зайцево. Пробігти 20 метрів до сховища було дуже важко, якраз почали обстрілювати, сиділи у звичайному підвалі. Якщо б снаряд попав близько, то думаю живими ми б не залишились. Єдине, стояв і молився, хлопці також. На передовій всі військові моляться, кожний по своєму щиро звертається до Бога.


Повертаючись до вашої історії. Після служби ви одразу спробували вступити до семінарії?

Ні, я вступив до Львівського політехнічного інституту на будівельний факультет, кафедра будівництва доріг, мостів, аеродромів. Навчався п’ять років, закінчив, отримав диплом, працював, а потім тільки поїхав вступати у семінарію. Це був 89 рік, початок 90-го року. В той час поступити в Петербург, тоді ще Ленінград, і в Москву, було неможливо. Теперішній патріарх Кирил (Гундяєв - авт.), керуючий Смоленською єпархією, відкрив духовну семінарію, у яку я поступив. На першому курсі ми вивчали не тільки богословські дисципліни, а й філософію.

В Україні на той час почались процеси відновлення автокефальної церкви, греко-католицької, своє рідне потягнуло мене. І я поїхав до Києва. Приїхавши в Київ, першого зустрів покійного нині патріарха Володимира (Романюка). Він сказав: «Синку, давай, підготуйся і ми тебе поставимо в диякона». Мене поставили в диякона, через три тижні в священики і 28 квітня направили сюди, в Житомир. І так з 28 квітня 1991 року 27 років я тут.


Ви згадали про Кирила Гундяєва. Того самого, який нині очолює православну церкву «за порєбріком». Розкажіть, яка він людина і як ви ставитесь до того, що він робить зараз?

Перше – про Кирила того часу я не можу сказати, що він був поганою людиною. Він дуже розумний, освічений. Для нього відпочинком було взяти цікаву книжку на 500 сторінок, за ніч прочитати, а зранку на Богослужіння. Тобто, він дуже високоосвічений. З ним дуже цікаво розмовляти, хороший співбесідник. Завжди, коли приходив в семінарію, були відкриті уроки, то для семінаристів це було щось надзвичайним. Бо він розвинений в різних сферах. І про того Кирила я не можу сказати нічого поганого.

А про теперішнього? Шкода мені його. А знаєте чому шкода? Бо буде відповідати перед Богом за все. От візьміть, таке: коли Путін на останніх великих зборах всіх керівників Росії вихвалявся зброєю масового знищення в перших рядах сидів хто? Патріарх Кирил. Як першоієрарх РПЦ і віруюча людина, він перший повинен був встати і сказати: слухай, схаменись, це буде знищувати людей! Раніше говорив про Сирію – це промисел Божий, в Україні війна – це все правильно. Як же це так?


Повертаючись до навчання в семінарії...

В семінарію я поступив в 1990 році в Росії. А в лютому 1991 р. переїхав у Київ. І в 1992 році вступив у Луцьку духовну семінарію. В цей час також почала розвиватися Київська духовна семінарія.

Ви частково про це вже сказали: коли ви вчились у Смоленській Духовній семінарії, то хотіли закинути цю справу і навіть дзвонили матері і казали про це, бо вас, цитую: «гнітила поведінка деяких семінаристів». Що саме вас гнітило?

Ви бачите церкву з однієї сторони, а я побачив життя священників, їхніх дружин, дітей, семінаристів з іншої, побачив церкву з другої сторони. Ти туди приїжджаєш, а у тебе все в таких рожевих фарбах, все таке дуже красиве. А насправді – це подвиг, це велика духовна праця. Але там де духовна праця, там і багато спокус і випробовувань.

Саме це вас і гнітило?

Так, бо я дуже сильно ідеалізував собі усе. Але мама мене дуже гарно стримала. Вона мені сказала: «Сину, я вже всім сказала, що ти священик» (сміється). Зрозумів – з добром завжди бореться зло. Їздив у Псковсько-Печерський монастир, спілкувався із старцями, зрозумів – всі ми люди, і стоїмо перед Богом кожний.


Тоді ж ви вирішили перейти служити в Київський патріархат?

Ні, тоді ще не було Київського патріархату. Була Українська Автокефальна Православна Церква, яка об’єдналась із Українською Православною Церквою в 1992 році, які створили Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Частинка залишилась в автокефалії. І от всі, хто об’єднався, створили Київський патріархат, ми одразу в цьому об’єднанні перейшли в Київський патріархат.

Зараз точиться дуже багато розмов стосовно надання томосу про автокефалію. Розкажіть чому це питання настільки?

Ситуація нагадує оголений нерв. Московський патріархат вважає, що це його вотчина і він що захоче, те й може робити в Україні, це його люди, це його гроші і так далі, і так далі. І тому є надзвичайно великий спротив УПЦ МП (РПЦ), щоб церква даного народу, тобто українського, була самостійна. В церковних правилах написано: в залежності від території має бути і може бути самостійна церква. Самостійна церква. Тобто, церква даного народу. Вплив, гроші, володіння владою – це все притаманне Українській Православній Церкві Московського Патріархату. Використовують величезні кошти, які їм дає Росія, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні. Збігнєв Бжезінський, який нещодавно помер, сказав так: якщо хоча б 20% народу ходить в зарубіжну церкву, в країні не буде незалежності. А у нас, що творить Московський патріархат???

Обов'язково повинна бути Помісна Православна Церква в Україні. Це духовний фундамент українського народу. А те, що був і буде великий супротив, це однозначно.


Ваша думка, якщо Українську Православну Церкву Київського патріархату офіційно визнають, то наскільки загостриться протистояння між Київським та Московським Патріархатами?

Однозначно протистояння загостриться. Повинні визнати Українську Православну Церкву Київського Патріархату і Українську Автокефальну Православну Церкву. І тоді ті церкви зобов’язані вибрати Патріарха із всіх єпископів, які є в одній і в другій церкві. Патріарх Філарет залишить посаду. І всі, хто захоче ввійти в об’єднану Помісну Церкву – будуть входити. Сьогодні є дуже багато священників, які є в Московському Патріархаті, що перейдуть в Помісну Православну Церкву. Це не буде автокефальна церква, і не буде Київський патріархат. Це буде Українська Помісна Православна Церква. Це буде Церква українського народу. А Московський патріархат треба буде перейменовувати на Російську православну церкву в Україні.

Звичайно, що буде якийсь супротив спочатку, однозначно. Скажіть, чому в нас на сході війна? Це не супротив Росії проти тих змін, які в нас є в Україні? Супротив. Вони робили і будуть робити зло в Україні. А візьміть Опозиційний блок: самі ж верещать, роблять біду, кажуть, що держава втручається у церковні справи, а самі повністю керують московської церквою в Україні. Хто? Політики. Новінський, Бойко, Шуфрич, їх там ціла когорта. Це біда. Це біда для України.

Наскільки буде жорстким заміс, коли українську церкву визнають?

Думаю, що спочатку буде дуже багато крику, але потім все стане на свої місця. Бо дуже багато є таких в Московському патріархаті, які хочуть, щоб було визнання. І тоді все стане на свої місця.


Про місто, почесним громадянином якого ви є: Житомир – він який? Хороший, поганий, сірий, нудний, класний? Чи хочеться в цьому місті жити, чи навпаки – хочеться звідси виїхати?

Якщо подивитись на всі наші будинки, то він сірий. Якщо подивитись на людей – він дуже класний. В Житомирі дуже хороші люди. Знаєте, це як велике село, де всі всіх знають. Є трошки різного, але я б хотів жити в Житомирі і буду прикладати максимум зусиль, щоб Житомир мінявся. І мінявся на краще. Чому ми не маємо бути такі, як Львів? Або навіть кращими за Львів? Я не кажу про Київ, Київ мені дуже не подобається. Це столиця, це мегаполіс, так повинно бути. Величезний мурашник, всі кудись біжать, не знають чого, для чого, що буде далі. А Житомир – це місто дуже таке домашнє, дуже таке спокійне, розмірене. Тільки потрібно навести в ньому порядок. Молюсь, вірю, працюю і буду працювати, щоб Житомир змінювався на краще. Житомир – класне місто. Люди – хороші.

Чи впізнають вас на вулицях? Можливо, хтось хоче сфотографуватись?

Впізнають як священика, а не як почесного громадянина. Коли я ходжу по місту, мені дружина казала: а чого ти махаєш головою? Я кажу: от людина привіталась. Я йду і зі всіма вітаюся, бо соромно не привітатись із людиною. Впізнають мене? Ну, 27 років в Житомирі. Звичайно, що впізнають. Я не пам’ятаю хто це сказав: «я тут вже багато наслідив» (сміється).


Яким ви бачите Житомир через 10 років? І яким ви бачите отця Богдана Бойка в цьому Житомирі?

Отець Богдан Бойко – старий, вже сивий, головне, щоб тільки не горбатий (сміється). Але хотів би, щоб був ще дієвий, щоб працював для людей міста Житомира, для громади цього собору. А Житомир? Бог нам багато всього дав, тільки потрібно по-господарськи господарювати. Слава Богу за все!

Запитував Євгеній Герасимчук

Відповідав отець Богдан Бойко

Фотографували Олександр Мельничук, Руслан Давидов, Володимир Бойко

Фото 90-х років з архіву Свято-Михайлівського кафедрального собору

Житомир.info

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ЗНАЙТИ