feed-image
Українська

Євстратій Зоря, архієпископ УПЦ КП: Колись відкриються документи, як Моспатріархія готувала розкол Вселенського патріархату

СМК собор - Новини

«Лише заради того, щоб бачити це, варто жити в неспокійний час», – написав мені в приватному повідомленні мій колега тележурналіст, який уважно стежить за темою Томосу. Під «цим» він мав на увазі події, пов'язані з наданням автокефалії. Нам усім треба вмістити в свідомість, здається, значно більше, ніж ми уявляли та розраховували. Тут стрімка зміна подій, тут надзвичайне нервове напруження для вірних і посилений інтенсив із вивчення церковної історії для журналістів. Тут серія антиукраїнських кроків із боку РПЦ та церковного начальства УПЦ МП, і кроки на підтвердження українського вибору з боку Вселенського патріархату. І – війна, на жаль, церковна війна офіційної Росії та РПЦ проти отримання нами автокефалії.

Останні події та можливі сценарії розвитку церковного сюжету після отримання Томосу ми обговорюємо із архієпископом УПЦ КП Євстратієм Зорею.

- Владико, прокоментуйте призначення екзархів Вселенського патріархату в Україну. На який період вони призначені чи вони перебуватимуть тут постійно? Які будуть їхні дії, з ким зустрічатимуться? Де вони перебуватимуть?

- В історичних та канонічних нормах є два типи екзархів. Є екзархат територіальний, а є персональний. Територіальний екзархат передбачає існування певної адміністративної одиниці, більшої ніж одна єпархія. В 20-у столітті таким був екзархат РПЦ в Україні. Або таким є екзархат російської традиції громад Константинопольського патріархату в Європі. Але не йдеться про такий екзархат, а йдеться про персональних представників, завдання яких чітко окреслено. Це не загальне завдання, вони мають представляти Вселенський патріархат у конкретній справі підготовки надання автокефалії православній церкві в Україні. Підтвердженням цього факту служить те, що екзархів є два. Бо якби призначався адміністратор, за канонами не може бути два керівники однієї церковної структури на одній території. А представники можуть бути і два, і три, і це може бути не тільки єпископ, а й священик, і мирянин. Князь Костянтин Острозький мав титул екзарха Вселенського патріарха наприкінці 16 століття. Тож, ідеться про посланців патріарха у певній справі. Щодо питань – який термін їх перебування та що робитимуть, то тут слід дочекатися їхнього прибуття та ставити ці запитання самим екзархам. Вони знають краще, ніж будь-хто, який повний мандат вони отримали від Вселенського патріарха.

Але ось мої передбачення. Мені здається, що якщо їхнє завдання – підготувати справу надання автокефалії православній церкві в Україні, вони повинні провести тут певну роботу, а потім про цю роботу відзвітувати Вселенському патріарху. Мені здається логічним спрямувати їхню працю, щоб на найближчій сесії Синоду, який ми очікуємо 9-11 жовтня, можна було заслуховувати певні результати. Очевидно, що йдеться про інтенсивний темп процесу, а як він буде розвиватися, то треба дочекатися приїзду цих ієрархів.

- Прокоментуйте реакцію Синоду РПЦ на призначення екзархів Вселенського патріархату. Нагадаю, РПЦ заявило про «грубе втручання» Вселенської патріархії, перебільшення повноважень, яких ті, на думку РПЦ, не мають та пригрожує діями у відповідь.

- Ми побачили не рішення Синоду, а заяву. Бо Синод РПЦ не проводив засідання в ці дні. Помітно, що це можливо узгоджена телефоном заява, можливо, – патріарх сам вирішив, що може, порадившись із деякими членами Синоду, ініціювати таку заяву.

Заява не є рішення. Очевидно, це не оголошення війни, а ультиматум. Погрози. Сутність цих погроз достатньо ясно виклав митрополит Іларіон Алфєєв, який відповідає за церковну дипломатію РПЦ і є членом Синоду. Там в інтерв'ю чітко прозвучали погрози, звинувачення на адресу Константинопольського патріарха, ледь не аж до відповідальності перед судом.

І вимога прозвучала: відкликати рішення про призначення екзархів у справі надання автокефалії та зупинити саме рішення про автокефалію. Якщо рішення не буде зупинене, то РПЦ пообіцяла дії у відповідь. Найбільше, що може бути – це оголошення про певний розрив у відносинах. Якої глибини буде цей розрив, важко сказати. Чи буде це розрив між патріархами, що означає припинення поминання за богослужінням патріарха Варфоломія, чи буде оголошено про заборону співслужіння ієрархів церков (коли буде можливість служити літургію разом священикам, але не буде можливості співслужити ієрархам). По такому сценарію розвивався конфлікт між Ієрусалімською та Антіохійськими церквами, коли зрештою була оголошена заборона богослужбового спілкування клірикам.

- Я прослухала інтерв'ю митрополита Алфєєва щодо рішення Вселенського патріарха і була вражена лексикою. Автокефалію він називає «віроломным проектом, спрямованим проти українського народу». Вселенську патріархію обвинувачує у нібито привласненні прав, які їй не належали. Суцільні приниження в адрес Вселенського, я таких слів від жодного митрополита не чула ніколи. Скажіть, хоч колись із Вселенським патріархом так розмовляли?

- Для Вселенського патріархії ці заяви не є новими. В цьому дусі Московська патріархія діє 75 років від часу, коли вони намагалися в Москві зібрати Вселенський собор і зробити Московського патріарха Вселенським.

Такі заяви з боку церковного дипломата свідчать, що його особиста дипломатія вичерпана, це все більше нагадує риторику Лаврова по відношенню до світового співтовариства, ніж слова церковного ієрарха. Всі оцінюють ці інтерв'ю, як таке, що має дуже мало спільного з богослів'ям і дуже багато спільного із політикою.

- Вони постійно лякають розколом або навіть порівнюють великою схизмою 1054 року між Сходом і Заходом.

- Я звертаю увагу на термін, який вони вживають, – що «станеться розкол». Термін «станеться» передбачає якусь знеособленість. От так, як колись радянські екскурсоводи говорили про зруйновані більшовиками храми, що «на жаль храм не зберігся». От так, взяв сам собою й не зберігся: не його зруйнували, а він не зберігся.

Так ось те саме говорять про розкол, що «розкол станеться». Розкол не стається, розкол хтось чинить. І коли Москва каже, що вона побоюється, що станеться розкол, то цим самим вона свідчить, що вона готова це робити. Так ось, всі ті заяви і вся та пропаганда, яка була навколо слова «розкол» і «провини за розкол», яким ми були свідками і чули все це протягом останніх 30 років, все це буде свідченням проти них. Бо, коли вони кажуть, що гріх розколу не змивається мученицькою кров'ю, то хай замисляться, що це стосується не тільки опонентів, коли вони це використовують проти опонентів, а це стосується їх. І тому хай замисляться: на кому буде відповідальність і хто відділиться від єдності церкви.

Судячи з того, як розвиваються події, насправді максимум, що може бути, – це відхід самої Московської патріархії від спілкування. Тобто, не станеться розколу церкви як такої, не станеться.

Якщо вони відійдуть від спілкування, то вони відійдуть. І це буде їхня провина, і їхня відповідальність, щоб врегулювати цю проблему. І то це станеться насправді ненадовго, тому що розділення 1054 року між Сходом і Заходом мало дуже глибокі причини і віровчительного, й обрядового, очевидно, що і культурного і політичного характеру. І тому порівнювати нинішню ситуацію з цією немає ніяких підстав.

А те, що між церквами траплялися і роздори, і розділення, і суперечки, історія нам про це свідчить. І тим не менше, це не підривало в цілому єдності церкви. От як, наприклад, російська церква в своїй історії протягом десятиліть була розділена: російська православна церква за кордоном і російська православна церква в Радянському Союзі. Одне одного не визнавали, не спілкувалися, вважали одне одного неправильними, неканонічними структурами. Змінився час, змінилися зовнішні умови – і вони об'єдналися.

І тому зміняться зовнішні умови, навіть, якщо Московська патріархія піде на розкол, – це буде недовго, тому що після зміни зовнішніх умов вона повернеться до єдності з православ'ям, бо іншого шляху для неї не буде. Але колись зміниться політичне керівництво в Кремлі, яке, очевидно, не здатне до відповідної реаліям оцінки і яке живе в своєму світі.

Путін не вічний, як не вічними були ні Сталін, ні Гітлер, ні Ленін, ні всі інші диктатори і душогуби. А після нього буде стояти питання вже про те, чи збережеться Російська Федерація як єдина структура. І в цих умовах амбіції Московської патріархії вже не будуть нічим підкріплені. І тоді вона буде шукати підтримки від світового православ'я, щоб зберегти свою єдність і вона буде потребувати такої підтримки.

Тому і з цього боку великої загрози немає, бо треба не тільки дивитися на загрозу, а треба дивитися, яка загроза є, якщо все залишити у нинішньому стані. Бо моє глибоке переконання: чому ще окрім всього іншого Вселенський патріарх діє так, як він діє? Тому, що Московська патріархія поставила під загрозу єдність православ'я, коли відмовилася взяти участь в соборі на Криті, а потім відмовилася визнати цей собор навіть постфактум.

І фактично розділення вже є. Немає єдності. І патріархи вперше зустрілися після тих подій довкола Критського собору. І я думаю, що вони ще б довго не зустрілися. Я думаю, колись, як були відкриті свого часу документи про те, як Московська патріархія разом зі сталінським урядом готували 8-й Вселенський собор у 1948 році для того, щоб наділити Московського патріарха титулом Вселенський. Відкрилися ці документи.

Так колись відкриються документи й про те, як Московська патріархія разом з кремлівським урядом готують свій всеправославний собор, бо вони його готують. Це моє глибоке переконання. Щонайменше готували дотепер для того, щоб себе оголосити центром православ'я, відсунувши Константинопольського патріарха і відкинувши його історичні канонічні прерогативи.

І якщо не завадити Московській патріархії це робити, вона це буде робити так само, як провадить агресивну політику Путін. Бо, якщо агресора не зупиняти, він буде рухатися далі доти, допоки або не досягне своєї мети, або не буде зупинений на іншому рубежі.

І тому Україна і українське церковне питання – це є питання, насправді, збереження єдності православ'я, правдивої єдності від гегемоністичних планів, які має Москва – і церковні, і політичні щодо православ'я. І тому божий промисел веде Вселенського патріарха і Україну, і цілу церкву у вірному напрямку. І всі ті перешкоди, які будуть ставитися на цьому шляху, вони не будуть мати успіху.

- Одним з інструментів Москви, Кремля завжди було підключати для озвучення своїх меседжів, так би мовити, експертів, орендуючи їх під різними дахами – під німецьким, під німецько-фінським дахом. І один з таких експертів, який нещодавно проголошував, що УПЦ КП така мала, мовляв, що, давати автокефалії нема кому, тепер він раптом покритикував Кирила і сказав – а чи не зробити нам митрополита Онуфрія його наступником? Оскільки такі «говорящіє голови» не кажуть нічого просто так, то хотілося б знати, яка ваша думка, з чого раптом випірнула ця пропозиція? Всі кажуть, що ймовірною є відставка патріарха Кирила, що Москва його поставила – Москва його і прибере. Всі думають на Тихона Шевкунова. Чому раптом спливла кандидатура Онуфрія, це була просто хвора фантазія людини чи що?

- Ні, ні, тут, я думаю, є дещо більше. Як там не було б, але, якщо порівнювати митрополитів Онуфрія і Тихона Шевкунова (ймовірний наступник патріарха Кирила – авт.), то митрополит Тихон є ініціативна особа й особа самодостатня. Особа, яка може, здатна генерувати ідеї й організаційно працювати для втілення в життя.

Митрополит Онуфрій, хто оцінює це позитивно, хто оцінює негативно, але його найбільш явна риса – це слухняність. Він не генерує ідей, він не може робити якихось організаційних заходів, щоб втілити в життя. Але він слухняний до волі керівництва, яке стоїть ієрархічно вище нього. І такий ієрарх в якості московського патріарха для російської влади був би набагато кориснішим, який би благочестиво виглядав, до якого б особисто не було, як-от до патріарха Кирила, претензій у тому, що він бере участь у якихось фінансових оборудках чи ще в якихось речах. Особисто до митрополита Онуфрія таких претензій немає.

Але він не буде заважати своєю ініціативністю владі через церкву здійснювати свої плани. Бо поки митрополит Тихон є митрополитом, то він може бути більш слухняним до влади, але якби він став патріархом, то як патріарх він би був змушений захищати вже інтереси церкви. Навіть перед обличчям держави, бо навіть у радянський час, не багато людей про це знають, але навіть ті патріархи, які, здавалося б, були повністю слухняними, і вони дозволяли собі перед владою робити певні демарші.

- За моїми даними звідусіль, нам мають у Томосі прописати повну автокефалію, тобто патріархат. А тут у медіа з'явився такий сценарій – мовляв, спочатку на синоді відновлять митрополію Константинополя. Мені цей сценарій здався дивним, тому що, коли нам обіцяють визнаний патріархат, вищу форму визнання, то ставити питання про митрополію нелогічно. Як ви прокоментуєте тему митрополії?

- Тема митрополії не нова, вона дуже давня насправді. І є певна кількість людей, які вважають такий варіант кращим. Але чому, на моє переконання, насправді це не є кращий варіант, і Константинопольський патріархат не буде реалізовувати цей варіант у такому вигляді, в якому, можливо, хтось очікує чи уявляє, в тому числі й із експертів? Повноцінне створення митрополії передбачає, що Константинопольський патріархат входить сюди в Україну, як юрисдикційна одиниця. Виникає питання: на якій базі створюється ця митрополія? Хто буде в цій митрополії? Хто буде архієреями, хто буде священиками, які парафії будуть належати до цієї митрополії?

- Колишній Московський патріархат.

- Добре, залишиться Московський патріархат, крім тих, які б увійшли в цю митрополію. Київський патріархат де буде? Залишиться. Автокефальна церква де буде? Залишиться. Досягається єдність у православ'ї в Україні?

- Ні, звичайно.

- Не досягається, навпаки – замість того, що у нас зараз є три великих православних юрисдикції (ба, є ще багато дрібних, про які можемо не говорити, але вони є), складається вже чотири. Причому, четверта юрисдикція – Константинопольського патріархату із авторитетно-зовнішнього арбітра силою обставин перетворюється на частину протиборства і частину протистояння…

- На конкурента...

- І це лише ускладнює конфлікт на фоні того, що очевидно Москва буде протестувати. Другий аспект. Українська держава зверталася до Константинопольського патріарха з проханням про автокефалію чи про митрополію?

- Автокефалію.

- Про автокефалію. Від держави залежить – реєструвати чи не реєструвати нову структуру? Від держави. Держава буде задоволена тим, що замість автокефалії складається ситуація з неясною перспективою, яка вносить ще більше непорозуміння в стан справ, який і так є складним? Очевидно, що не буде зацікавлена.

Ще один фактор. Не треба забувати, що при всьому тому рівні толерантності, який має турецька влада по відношенню до Константинопольського патріархату, принципова позиція турецького уряду (і це, навіть, не залежить від політичної кон'юнктури, а це закладено, скажімо, в ті світські основи республіки, які були створені ще Мустафою Кемалем Ататюрком) – ставитися офіційно до Константинопольського патріархату, як до патріархату грецької національної меншини на території Туреччини. Очевидно, що це не тільки патріархат грецької національної меншини, його юрисдикція є дуже широкою. Але позиція Туреччини полягає в тому, щоби не надавати цій зовнішній частині Константинопольського патріархату якогось великого значення. Розширення прямої юрисдикції Константинопольського патріархату за рахунок України, як воно буде оцінене турецькою владою? Важко спрогнозувати.

Тому мотивація внутрішня тих, хто говорить про митрополію, зрозуміла. Бо психологічно складно від перебування у Московському патріархаті увійти в єдність з тими, хто ще вчора був Київським патріархатом. Складно. Тому що до цього ми, Київський патріархат, ними вважалися неканонічними, тобто –  якогось такого другого порядку, що вони канонічні, а ми не канонічні. А тут виявляється, як вже по-суті в доповіді патріарха про це прозвучало, що всі – не канонічні. Всі тією чи іншою мірою, в той чи інший спосіб порушили канони. І тому сказати – що це однозначно права сторона, а це однозначно винувата сторона – дуже складно. І тому зрозуміло, що хотілося б їм з одної канонічної структури перейти в іншу канонічну структуру, але яка вже не буде залежати від Москви.

Але на ситуацію треба дивитися ширше, значно ширше, і бачити всі наслідки на далеку перспективу. І тому я переконаний, що може бути з боку Константинопольського патріархату приблизно те, що (це цитується і патріархом в тому числі) було в Томосі 1924 року щодо Православної автокефальної церкви Польщі. А там сказано, яка основа канонічна, яка мотивація, чому Константинопольський патріарх цій церкві надає автокефалію? А тому що відділення митрополії Київської і залежних від неї митрополій Польщі і Литви від патріаршого престолу було не за приписом канонічних правил.

Тобто, якщо буде йтися про митрополії, то буде ітися так, фігурально. Що ось митрополія наша була, вона була неканонічно відторгнута, і цей факт ми не визнаємо, і тому ми своїй митрополії тепер надаємо автокефалію.

Ще один приклад – це Томос чехословацькій церкві. Бо Константинопольський патріархат в 20-х роках надав чехословацькій церкві автономію від себе. Але після Другої світової війни російська церква по угоді з сербською церквою прийняла в свою юрисдикцію Чехословацьку єпархію і в 1951-му році надала їм автокефалію. І фактично ця церква була визнана автокефальною з боку російської церкви і союзних з нею церков, не визнана Константинополем. Константинопольський патріарх вже наприкінці 90-х років визнав автокефалію чехословацької церкви. Але як там прописано: що ось наші попередники в такому-то році надали статус автономії, а тепер ми бачачи, що ця церква зросла і зміцніла, вирішили, оскільки вона звертається, надати їй статус автокефальної. Тобто, фактично чехословацька церква не входила в Константинопольський патріархат в статусі автономної церкви до того, як отримати Томос про автокефалію. Але Константинопольський патріархат викладає ситуацію таким чином, що це – наша автономна церква і ми їй даємо автокефалію.

Тому так само може бути в рішенні, викладеному в Томосі, сказано, що це наша митрополія і ми їй надаємо автокефалію, оскільки вона про це просить. Але як нова церква, нова юрисдикція, митрополія тут, я переконаний, не з`явиться.

- Я вважаю, що, коли нам «засвітив» свій патріархат, плутатися під ногами у Вселенського і просити митрополію замість патріархії є явним пониженням, щоб себе «прилаштувати». Але тут багато ще залежить від того, чи зможе ваша церква поділитися чимось із братами з УПЦ МП. Церковні апаратні ігри є завжди, завжди будуть і в Єдиній Помісній, а ви готові бути чесними співбратами і сказати – от є Єдина церква, але ось вам ось це, це і це? Так, щоб вони сприймали цю церкву, як свою також?

- Я завжди казав, відповідаючи на те, що буде після Томосу, що, якщо ми беремо аналогію рани розколу, то як залікувати рану? Зшити можна за пару хвилин, заростає за кілька тижнів або й за кілька місяців. Шрами можуть залишатися навіть на все життя.

Тому перший етап – це зовнішнє єднання. Є Єдина помісна церква, ми в ній єдині. Другий етап – це «зростання», щоб ми зрослися, щоб ми ближче познайомилися одне з одним, щоб ми відчули одне в одному братів і сестер. І з цієї точки зору, логічно, ми ставимо собі подібні питання – я не раз чув від патріарха ці розмірковування.

Зараз ми ставимося одне до одного так тому, що ми є різні. Ми по одну сторону, хтось по іншу сторону. Тоді ми будемо єдиною церквою: якщо б ми щось робили проти інших, хто не був колись із нами, але тепер з нами, то це вже буде робитися не проти інших, а проти себе самого! Ми будемо ослаблювати свою церкву, чи ми будемо її зміцнювати?

Можна теоретизувати, але ми беремо, як приклад, життя Київського патріархату. Воно теж складне. Від 92-го року від об'єднавчого собору патріарх завжди робив і робить все для того, щоб церква була Єдиною. І ніколи від нього не виходило ніяких речей, які б ослаблювали чи розділяли церкву, в тому числі й за тим, хто звідки походить.

У нас є єпископи, які були рукоположені в автокефальній церкві, які прийшли в єдність з Київським патріархатом – і вони наші єпископи. Ми їх не розглядаємо, що це єпископи Київського патріархату, а то – автокефальні єпископи. Всі – єпископи Київського патріархату. Всі, хто хоче і бажає працювати на розвиток Єдиної Помісної православної церкви, чесно хоче працювати, внутрішньо, не з якоюсь затаєною метою чи чиїмось завданням. Тому що будуть і такі. І це не треба забувати, бо досвід автокефальної церкви і досвід Київського патріархату говорять, що Москва буде спрямовувати спеціально всередину таких, які б шкодили розвитку церкви, на жаль так є.

І тому завдання керівництва церкви з одного боку і віруючого народу з іншого боку – все, що є на благо церкви, підтримувати, а якщо виявляється щось, що шкодить церкві, то це зупиняти і намагатися або людину переконати чи групу людей, або вживати якихось певних заходів.

І тому, в тій мірі, в якій від нас залежить, і в якій мірі залежить особисто від мене, ми будемо робити все для того, щоб ми були Єдиною церквою. І зрозуміло, як я сказав, що шрами можуть залишитися на все життя.

- Якщо відомих священиків УПЦ МП залишити на положенні студентів, це також буде знаком для інших священиків, що «ваше місце десь під лавкою», ну якщо говорити відверто.

- Кожен, хто хоче працювати, знайде в церкві своє місце. Митрополит Філарет був екзархом України і місцеблюстителем патріаршого престолу, а став заступником патріарха і просто митрополитом Київським, і просто єпархіальним архієреєм і працював, розвиваючи церкву. І коли прийшов час, його Українська церква обрала патріархом.

І тому я особисто підходжу до питань зростання і кар'єри з такої точки зору: якщо щось із милості надається, то воно так само може і втратитися. Чи керівник помінявся на іншого, чи милість змінилася на ненависть – і як тобі дали, так від тебе заберуть.

А якщо ти працюєш, то плоди твоєї праці є тим, що ніхто не може ні відібрати, ні заперечити – навіть вороги.

От щодо патріарха – навіть вороги визнають, ті, хто його особисто не люблять, навіть ненавидять, але визнають, що дійсно це людина, яка зробила багато для розвитку церкви, особливо в таких несприятливих умовах. І це ніхто не дав йому з милості, ніхто не приніс і не сказав: ось вам парафія, ось вам єпархія, ось вам монастирі, ось вам духовні школи, керуйте.

І тому, якщо людина здатна, в українській церкві вона себе реалізує. А якщо є амбіції, але немає здатності, то треба більш адекватно підходити до амбіцій.

Яскравий приклад – патріарх Кирило, про якого ми згадували, тому що він був свято переконаний, що він найкраще підготовлений до того, щоб бути патріархом і він найкраще знає, що потрібно російській церкві для блискучого майбутнього. До чого він привів російську церкву? Він привів її вже до катастрофи, тому що вона втрачає довіру суспільства свого, вже не кажучи про українське та інше. Свого суспільства втрачає довіру. Вона втрачає підтримку держави, тому що держава вже на неї перекидає незадоволення внутрішнє, так би мовити, робить канал, щоб не були незадоволені Кремлем, – мовляв, там попи винуваті, вони там такі погані. І все йде до гіршого. І тому в церкві, на відміну від світських структур, де є амбіції кар'єри та ін., і людина керується певними іншими критеріями, в церкві найголовніше – воля Божа.

- Буде розгляд апеляції патріарха Філарета. Якою буде логіка рішення, якщо ви знаєте? В яких випадках накладається анафема?

- Традиція церкви – анафематствувати більше ідеї, ніж осіб. Бо багато постанов соборів, якими проголошувалися анафеми, були викладені за такою формулою: якщо хто не сповідує (далі йде виклад православного віровчення), то нехай буде анафема. Тобто, не особа конкретна анафематствувалася. А якщо людина відкидає, наприклад, божество Ісуса Христа. Якщо не сповідує, що Ісус Христос є істинний Бог й істинна людина, то така людина сама підпадає під цю анафему. І від цього були і персональні анафеми, які накладалися на родоначальників чи провідників єресі, тобто на тих діячів, з якими і з іменем яких, і діяльністю яких поява чи поширення єресі найбільше асоціювалися. Як, наприклад, Арій пресвітер Олександрійський, з яким асоціювалася єресь аріанства. Тому анафема накладається за лжевчення, причому лжевчення, яке кардинально спотворює вчення християнське і має агресивний характер по відношенню до правдивого вчення.

Інший рід анафем – це так звані політичні анафеми. І в різні часи вони використовувалися з політичною метою – для того, щоб або нашкодити політичним супротивникам, або змусити їх до якихось дій або бездіяльності. Але політичні анафеми церквою, насправді, відкидаються. Як приклад можемо назвати анафему гетьману Мазепі.

Тільки лжевчення і провідні особи цього лжевчення... Тому, коли ми говоримо про патріарха Філарета, то анафема на нього – це був спосіб залякування, спосіб його ізоляції. Тобто, думали, що якщо він буде проголошений анафемою, то від нього відійдуть ті, хто є в Київському патріархаті. Але не відійшли. І як сам митрополит тоді ще Кирило, а пізніше патріарх, говорив в своєму колі: «Анафема не сработала». Так само, як вона не спрацювала щодо Івана Степановича Мазепи, бо насправді ця анафема накладена не з церковних причин, а за те, що схотіли звільнитися від влади Москви. І на Мазепу.

- Мазепі анафема була в плюс, бо таку кількість поетичних творів, таку кількість творчих умів він надихав.

- І ще один важливий аспект треба підкреслити. Анафема може бути скасована, коли церква приходить до висновку, що вона накладена не відповідно до тих критеріїв, які є правильними. І навіть сама російська церква скасовувала анафеми. Собор 1917-18 років, 100-ліття якого якраз відзначається, він скасував всі політичні анафеми, тому що анафема, крім Івана Степановича Мазепи, накладалася і на Степана Разіна, і на Ємельяна Пугачова. Більше того, там навіть на якогось майора було накладено анафему за те, що він десь там якимись блудними ділами займався. Це в часи царя Петра. А підстава була дуже проста: якщо він клявся царю у вірності, клявся на хресті й Євангелії, а цю клятву він нібито порушив, значить він є преступник не лише перед царем, а й преступник перед Богом – і тому відлучається від церкви.

І церква відкинула це тому, що карні справи чи політичні справи не мають нічого спільного з питаннями лжевчення і віровчення. А мають справу, якщо навіть є і реальні гріхи, як наприклад там Разіна чи Пугачова, то за це є покарання мирського закону, але не закону церковного. І тому такі анафеми були скасовані.

Другий приклад – це коли у 1971 році помісний собор російської церкви скасував анафему на старі обряди і тих, хто їх дотримується. Тому, що Великий московський собор за участю східних патріархів 1667 року наклав анафему, причому в постанові написано, що нехай вона буде вічною і непорушною, і ніхто її ніколи нехай не скасує та ін. Але собор 1971 року скасував заради діалогу зі старообрядцями і бажаючи їх об'єднати з російською церквою, і бачачи перешкоду для такого діалогу в анафемі, вони її скасували.

І тому приклади несправедливих анафем і відлучень в історії церкви є, у тому числі навіть щодо тих, хто був пізніше визнаний святими. Найяскравіший приклад – Іоанн Златоуст. І такі несправедливі заборони і анафеми рано чи пізно визнавалися всією повнотою церкви недійсними і відкидалися.

- Останнє запитання. Ви вірите, що Російська церква колись, як блудна донька, прийде до Єдиної Помісної церкви України, впаде на коліна та попросить пробачення за все, що коїть над нами. Хоча б через сто років?

- Вона попросить пробачення значно раніше.

Лана Самохвалова, Київ за матреіалами: www.ukrinform.ua

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ