Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у тридцять четверту неділю після П’ятидесятниці

Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

«Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 18:18) Таке питання ми чуємо з сьогоднішнього євангельського читання. І чуємо відповідь Спасителя на нього, але про цю відповідь поміркуємо пізніше, зараз зосередивши свою увагу над самим питанням.

Чому хочу закликати нас до цього? Тому, що для сучасної людини навіть саме це питання, коли вона його буде ставити, вже буде істотним кроком вперед на шляху спасіння.

Найперше хочу звернути увагу на ці слова: «успадкувати життя вічне». Чи справді багато людей замислюються над тим, що життя вічне – це не абстракція, не метафора, не плід уяви або нездійсненне прагнення, а що це – реальність?

Ми часто повторюємо слова Писання, що людина сотворена на образ Божий (Бут. 1:27). Одним з істотних виявів цієї богообразності в людині є вічність її буття. Безперечно, що вона відрізняється від тієї вічності, яка є ознакою буття Самого Бога. Адже Бог є предвічний, безначальний та позачасовий, в той час, як кожна людина має свій початок у бутті та має начало і основу своєї вічності не у самій собі, а в Бозі.

Бог має життя Сам у Собі, і це життя Він вдихає в людину, як сказано в книзі Буття: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2:7). За тлумаченням святих отців це «дихання життя» є не просто оживленням сотвореної з пороху земного плоті Адама – воно є поданням Божественної енергії, благодаті, яка входить у саму природу людини, в душу й тіло, в особливий спосіб наповнюючи їх життям через єднання із джерелом життя – Богом.

Хочу тут нагадати приклад із геометрії, яку ми вивчали у загальній школі. Йдеться про геометричний промінь. Цей промінь має початкову точку, від якої виходить нескінченна пряма лінія. Отак і людина – як людство загалом, так і кожен з нас зокрема – має початок від Бога, має початкову точку появи в бутті, до якої людини не було. Але з’явившись у бутті – людина входить у вічність, вона вже ніколи з буття не зникає.

Цю істину нам слід частіше нагадувати самим собі. Адже не лише невіруючі впевнені, що життя людини обмежується лише кількома десятиліттями від народження до фізичної смерті, що могила – кінець всього. На жаль багато є і християн, які теоретично ніби згідні з тим, що є життя вічне, але у повсякденному побуті фактично забувають про це.

Бо те, що тимчасове життя справді є, нам засвідчує безпосередній досвід. Всі ми бачимо, що люди народжуються, живуть і помирають. Але для того, щоби усвідомити, що могилою не завершується буття людини – слід вже прикладати зусилля, слід мати віру та пізнання від Бога.

Насправді відчуття того, що цим земним, тимчасовим життям не обмежується наше буття, як воно обмежене у рослин і тварин, закладене в саму нашу природу. І людина прагне увічнити себе навіть тоді, коли не вірить в Бога і в життя після смерті. Для когось це «вічність у пам‘яті нащадків», продовження існування у якихось матеріальних речах, будівлях чи текстах, у вчинках, які запам‘ятаються і будуть нащадками пов‘язуватися з іменем того, хто вже помер. Для когось майбутнє життя уособлюється в дітях, у наступному поколінні. Але істина є більшою за всі ці неусвідомлені прагнення, і полягає вона в тому, що один раз через народження увійшовши в буття, жодна людина вже не зникає з нього, і смерть – не завершення життя, а лише перехід від тимчасового до вічності.

Усвідомлення цієї істини дає нам краще розуміння значення того питання, з якого ми розпочали ці міркування. Бо в словах «успадкувати життя вічне» міститься дуже глибокий сенс. Адже вічність – це те, що вже має кожна людина, те, що притаманне людській природі в силу її сотворення Богом. Це від нас не залежить: хочемо ми чи ні, розуміємо ми це чи не розуміємо, віримо ми в Бога чи ухиляємося від пізнання Його, – все одно через зачаття від батька й матері та через народження ми входимо у вічність. Як геометричний промінь, ми маємо початок, від якого спрямовані у безкінечність.

Як дитина не може обрати, народитися чи ні, не може обрати, хто буде її батьками, де і коли вона народиться – так і кожна людина не може обрати між вічністю і небуттям. Однак від нас, від наших дій, від того, яким чином ми використовуємо дар життя, отриманий нами від Бога, залежить, яку саме вічність ми будемо мати. І Боже слово дає нам дуже чітке і не двозначне застереження, що якими б різноманітними не були життєві дороги, насправді є лише дві можливості: вічне життя з Богом чи вічні страждання без Нього.

Господь Ісус Христос каже: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23). Якогось «третього» шляху немає!  Хто не з Богом – той противиться Йому, хто не будує з Ним – той руйнує, хто не прагне успадкувати життя вічне з Богом – той успадкує вічну смерть та страждання, які чекають на противників Божих. І так є не тому, що Бог хоче когось покарати чи виявляє помсту, але тому, що Він, як Творець, є началом всього життя і без Нього, поза Ним, – лише темрява та мука.

Тому всі ми, як і кожна людина, маємо усвідомлювати, що вічність чекає на нас. Ми вже увійшли в неї, прийшовши в буття. І смерть, яка раніше чи пізніше забирає людину – це не зникнення з буття, це не розчинення, це не якесь нове переродження, а це перехід від знаного нами тимчасового існування до ще не пізнаної у повноті, але цілком реальної вічності. І від нас залежить, чи це буде вічність життя, чи вічність мук. Бо Господь попередив, що буде саме так, що після завершення історії, загального воскресіння мертвих та після Страшного Суду грішники підуть у муки вічні, а праведники – у життя вічне, про що читаємо у 25-ій главі Євангелія від Матфея (Мф. 25:31-46).

Отже, найперше, що кожен з нас може і повинен робити, щоби успадкувати вічне життя, а не осудження – це вірити в нього, не забувати, що воно є і чекає на нас. Питання «що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» – має бути фактично щоденним нашим питанням. Якщо ми будемо починати з нього день, міркуючи про те, які добрі справи ми сьогодні зробимо, що здійснимо цінного з точки зору вічності – то цим вже будемо робити крок у вірному напрямку на шляху спасіння. Так само і завершуючи день якщо оцінимо з точки зору вічності те, що ми сказали чи зробили – то краще будемо бачити, чого нам слід прагнути, а що – відкидати. Що слід плекати в нашому житті, як зерно, яке має дати добрий плід, а що слід викорінювати, як терня і кукіль, що гублять врожай.

І тут нам у найкращій нагоді стануть ті відповіді, які дає на це головне питання Сам Спаситель. Відповіді ці прості: виконуй заповіді та йди за Мною. Тобто іншими словами, але Господь повторює ту саму думку, що і у відповіді на питання про те, яка є головна заповідь у законі Божому. Те, що ми чуємо сьогодні у відповідях Спасителя – це заклик любити ближніх аж до повної самопожертви та любити Бога, слідуючи за Сином Його.

Тож, дорогі брати і сестри, як висновок з наших роздумів над почутими словами Євангелія, покладімо собі на серце частіше ставити питання: «Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» А відтак – згадувати і відповідь на це питання, яку дає Господь: люби Бога і люби ближнього! Люби жертовно, як і Бог полюбив тебе.

На завершення ж слід підкреслити ще одну важливу думку, якої нас навчає почуте нами слово Боже: ніколи не слід зупинятися у плеканні чеснот, не слід заспокоюватися тим добром, яке ми вже зробили. Адже як Бог безкінечно досконалий – так безкінечними є можливості для нас зростати в досконалості, примножувати добрі справи, від тимчасового і суєтного віддалятися, щоби наблизитися до вічного і справді цінного. І якщо би з‘явилася у нас спокуса пишатися вже зробленим та досягнутим, то відганяймо її пригадуванням слів Спасителя: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

Амінь.

/www.pomisna.info/