Українська

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про блудного сина

Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Здається лише нещодавно роздумами над читанням з Євангелія про навернення митаря Закхея ми розпочали приготування до Великого посту, а вже половина цього шляху нами пройдена. Кожен тиждень стає ніби сходинкою до початку постування, у молитвах і піснеспівах богослужінь та в настановах щодо самообмеження примножуючи нагадування і приклади, покликані допомогти нам повніше зрозуміти наші духовні обов’язки. Адже піст – це не тільки і не стільки час, коли ми обмежуємо себе у певного роду їжі, хоча і це обмеження є важливим та необхідним. Піст – це час посиленої молитви, це час покаяння, це час духовного повернення від блукання на роздоріжжях гріха у світі цьому, що лежить у злі, до дому Отця нашого Небесного, до Його батьківських обіймів. І дороговказом на цьому шляху нам слугує одна з найбільш відомих притч Спасителя, яку нині чуємо з читання Євангелія – притча про блудного сина.

Як і кожна притча, яку ми знаходимо у Священному Писанні, ця алегорична розповідь і настанова є багатогранною. Вона має історично-пророчий контекст, адже в образі двох синів ми бачимо народи світу, що полишили Бога і пішли блукати у пошуках насолод гріховних, кланяючись ідолам і марнуючи дари Творця, та народ Ізраїля, який залишився в огорожі закону Божого. І цією притчею Спаситель закликає не відкидати язичників і грішників, коли вони навертаються до Бога, хоч якими б не були їхні попередні злі діла – адже вони є наші брати.

Бо всі ми, люди, є діти одного Небесного Отця. І коли хтось відвертається від злого способу життя, то таких треба не осуджувати за вчинене раніше, бо вони у покаянні самі себе осуджують, але слід підтримати їх на доброму шляху. «Веселитися ж і радіти треба тому, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:32) – закликає нас Господь. У такий спосіб ми бачимо вже не лише історичний контекст сповіщення Христом через притчу про блудного сина про те, що наблизився час навернення язичницьких народів від темряви ідолослужіння до світла істинного богопізнання. У притчі ми бачимо також і настанову, подібну до отриманої нами з притчі про митаря і фарисея. Настанова ця полягає в тому, що коли хочемо отримати прощення від Господа, то слід нам не величатися власними чеснотами, але осуджувати власні гріхи.

Однак ключове завдання роздумів над притчею про блудного сина, як частини приготування до Великого посту, – спонукати всіх нас у образі цього сина побачити самих себе. Адже як кожна дитина не народжується сама від себе, але має батька за плоттю, від якого народжується – так і кожна людина у буття не приходить лише тому, що тілом народилася. До буття всіх нас приводить Отець Небесний, наш Творець.

Все, що ми, як люди, маємо від народження – душа і тіло з усіма їх даруваннями і здібностями, наші розум, воля і почуття, духовні та фізичні сили – все це не від нас самих походить, і навіть не від наших батьків, але через них ми отримуємо це як дар від Бога. Господь словами притчі ніби промовляє до кожного з нас: «Сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє» (Лк. 15:31). Нічого з того, що дійсно нам потрібне для буття, для задоволення наших потреб, Бог не приховав, не утаїв від нас, але щедро і з любов’ю дає нам.

Однак ми, спокушені гріхом, взявши дари Божі, віддаляємося від нашого Отця, щоби марнувати дане нам Творцем на швидкоплинні задоволення. Мільйонами голосів світ цей повторює слова безумного багача з іншої євангельської притчі: «Скажу душі моїй: душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12:19). Але маємо не забувати слова Господа Ісуса Христа: «Хто не збирає зі Мною, той марнує» (Мф. 12:30). Тому всякий, хто відступає від Бога, раніше чи пізніше, але обов’язково досягає зубожіння, змарнувавши, за словом притчі, отримане від Отця.

А без дарів Божих, без Господньої милості кожен з нас стає подібним до блудного сина в країні голодуючій. Ми наймаємося служити світу цьому, і бажаємо хоч чимось поповнити змарноване. Але світ цей сам від себе, без Бога і поза Ним, нічого справді необхідного і корисного не може подати нам. І саме тому ніякий грішник не може знайти у світі цьому справжнього заспокоєння, – як блудний син, який «радий був насититися стручками, які їли свині, але ніхто не давав йому» (Лк. 15:16).

Звернімося кожен до власного духовного і життєвого досвіду, і побачимо в ньому підтвердження справедливості показаного у притчі. Коли гріх спокушає нас, то видається принадливим і обіцяє багато задоволення. Але ніколи він не приносить того, що обіцяє: як від початку принадливий на вигляд і смачний в уяві заборонений плід, коли спожили його Адам і Єва, замість обіцяного обоження – приніс їм страждання, тління і смерть.

Як вогонь не може бути погашений, коли до нього додавати щось, здатне до горіння, так і гріховні пристрасті не заспокоюються від служіння їм, але тільки більше розпалюються і стають більш ненаситними. Той, хто звик осуджувати – ніколи не знайде спокою для душі, але знову і знову в ближніх своїх знаходить привід для осудження і лише розпалює свій гнів та примножує озлоблення. Хто звик красти – не зупиняться, скільки б не вкрав, бо вже привласнене здається йому малим і недостатнім, і завжди хочеться чогось більшого, і пристрасть знову і знову спонукає чинити злочини. П’яниця чим більше п’є, тим більше страждає, і вже не заради задоволення робить це, як було від початку, а для того, щоби хоч на малий час погасити страждання тілесні й душевні. І так, який би ми гріх не взяли, на яку би пристрасть не звернули погляд – всі вони однаково у сутності своїй і безплідні, і ненаситні.

Притча про блудного сина не лише показує нам все це, але, що найголовніше, – показує шлях до спасіння, який полягає у покаянні, у наверненні від життя у гріху  до життя з Богом. І на прикладі притчі ми бачимо три послідовних кроки, які позначають істинне покаяння.

Перший – це усвідомлення власної гріховності. Як можна захистися від небезпеки, коли не будеш думати про загрозу? Як можна отримати вилікування від хвороби, коли не усвідомиш, що захворів та потребуєш лікування? Так і з покаянням – воно не можливе без того, щоби найперше усвідомити свою гріховність. Усвідомити, що стан, у якому ти перебуваєш зараз – це стан не нормальний, не природний, не правильний.

Вчора під час Всенічного бдіння у храмах ми мали можливість почути спів 136-го  псалма: «На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сион наш» (Пс. 136:1), який є частиною приготування нас до Великого посту. Цей псалом, через образ полону народу Ізраїля у землі Вавилонській, є нагадуванням кожному з нас про перебування у полоні гріха. Юдеї вже довгий час жили в чужій землі, багато хто і народився у полоні, і звик до нових обставин – але слово псалма наполегливо закликає не забувати, що справжнє життя, справжнє добро, справжня свобода і радість – в полоні неможливі. Що все це пов’язане лише з рідною землею, зі святим містом і з Богом, Який обрав це місто. «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя. Нехай прилипне язик мій до гортані моєї, якщо не пом’яну тебе і коли не поставлю Єрусалим початком радости моєї» (Пс. 136:5-6) – проголошує псалмоспівець.

Світ цей, який лежить у злі, – подібний до Вавилону, і перебування наше в ньому – до полону, визволитися з якого можемо, лише усвідомивши, що наш справжній дім – це Оселі Отця нашого, Царство Небесне. Бо за свідченням апостола Павла ми «не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13:14).

Тож і кожному з нас першим кроком до плідного покаяння належить усвідомити свою гріховність. А відтак другим кроком – спонукати себе до переміни. Розуміючи, що стан гріха, в якому ми перебуваємо – не добрий, не нормальний, шкідливий та веде до загибелі, – спонукати себе відкинути гріх, перемінити своє життя.

І перемінити не тим, що одну залежність змінити на іншу, одну пристрасть перемогти, віддавшись іншій. Бо досвід святих отців і преподобних подвижників свідчить, що пристрасті не опановують людину всі одночасно, але одні більшою мірою, інші – меншою. І людина, коли віддається якійсь пристрасті, то від багатьох інших може відчувати себе свобідною, і відтак – заспокоюватися. Як заспокоював себе фарисей, дивлячись на митаря, і думав, що коли він не чинить якихось гріхів, що їх чинять інші, то цим він вже досяг праведності.

Однак з притчі про блудного сина ми бачимо іншу настанову – грішник, страждаючи від голоду, вирішив не перемінити одного господаря на іншого, не попросив замість того, щоби пасти свиней, надати йому іншу працю, але вирішив повернутися до батька. Тобто вирішив виправити не наслідки свого злого рішення, але подолати саму причину, яка привела його до зубожіння – хибне рішення піти з батьківського дому.

Отак і нам належить, усвідомивши гріховність свою і зрозумівши, що слід виправлятися, зробити третій крок – принести перед Богом покаяння, повернутися до Господа. І якщо думки наші про важкість вчинених гріхів, про нібито неможливість щось вже виправити, стануть спокушати нас залишити все, як є – то притча показує нам в образі милосердного отця Самого Бога. Він не чекає, доки грішник сам подолає весь шлях до Нього, але, як люблячий батько до блудного сина, що повернувся, Господь виходить до нас назустріч. Виходить і поспішає не для того, щоби докорити, а щоби прийняти з радістю і заспокоїти нас.

Тож, дорогі брати і сестри, знаючи все це, маючи ці настанови, маємо застосувати ці знання на практиці, зробити час Великого посту не просто днями дієтичних обмежень, але дорогою повернення з країни гріховної, від полону пристрастей й убогості духовної – до дому Отця нашого Небесного. І нехай покаяння наше буде таким же щирим і плідним, як було покаяння блудного сина, щоби і про нас Господь міг сказати: «Син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:24).

Амінь.

/www.pomisna.info/