Українська

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю сиропусну

Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, у переддень початку Великого посту, Церква звершує спогад про вигнання Адама з Раю. Минулого недільного дня через роздуми над євангельським читанням про Страшний Суд ми з вами міркували про завершення історії світу цього, а нині, згадуючи про гріхопадіння наших прабатьків, ми звертаємося до її початків.

Адже гріх, боротьбі з яким присвячуємо ми наше християнське життя і особливо дні Великого посту – це хвороба нашої природи. Бо що таке хвороба? – Це розлад, коли щось в нашому тілі або діє не так, як належить, або перестає діяти. Так і гріх є розладом, але вже всієї нашої природи, тіла й душі разом, і цей розлад походить від втрати належного єднання нас із Богом, Який є джерелом нашого буття. Тож як для боротьби з хворобою тілесною важливо знати її природу, її причини, поставити правильний діагноз – так і для боротьби з гріхом важливо знати його джерело, його причину, щоби краще розуміти, якого лікування ми потребуємо.

Спогад про гріхопадіння прабатьків наших та їхнє вигнання з Раю якраз і вказує нам на першопричину і джерело гріха – на непослух людини. Господь сотворив людину на Свій образ та наділив її здатністю уподібнитися Йому, Богові. Однією з ознак цього божественного образу в людині є свобода волі. Усе в світі підлягає необхідності, і лише людина, як носій образу Божого, стоїть вище за необхідність, маючи свободу волі. Сонце світить, води течуть, ростуть дерева чи віє вітер не тому, що вони мають таке бажання, але з необхідності, підкоряючись закону свого буття. Але людина завдяки свободі волі, завдяки тому, що може вільно визначатися, завдяки здатності сприймати або заперечувати, сказати «так» або «ні» – завдяки цьому всі ми і кожен з нас особисто можемо піднятися над необхідністю.

Безперечно, що наша свобода не є і не може бути абсолютною, бо ми є творіння і самим цим фактом вже є обмежені. Ми залежимо від часу, від простору, залежимо від зовнішнього світу, і найголовніше – залежимо від Бога, як нашого Творця і Промислителя, джерела нашого буття. Лише Бог, як абсолютне буття, як Той, Хто має причину Свого життя Сам в Собі, є абсолютно свобідний. Наша ж свобода, як і наше життя, є дар Божий.

Мета цього дару – дати нам можливість уподібнитися Богові, досягати більшої довершеності, у спілкуванні з Творцем, у єднанні з Ним пізнавати благо. І щоби ми, як творіння, були здатні до цього, Бог сотворив нас свобідними – бо Він, наш Творець, є свобідним.

Отже, наша свобода – це відображення Божої абсолютної свободи, як наш розум – це відображення Божественного вседосконалого розуму, наші почуття – є відображенням Божого всевідання, а наша здатність до любові – це відображення Божественної всеохоплюючої жертовної любові.

Однак на жаль людина на початку свого буття уподібнилася молодшому сину з притчі, яку ми чули з читання євангельського два тижні тому. Взявши дари Божі, перші люди спокусилися думкою, яку нашептав їм диявол – «станьте свобідними від Бога!»

Бо що означав вчинок, який іменуємо гріхопадінням? Адже багато хто не може зрозуміти, чому за нібито порівняно незначну провину, за споживання плоду із дерева, Бог вигнав людей з Раю.

Насправді споживання забороненого плоду – це лише зовнішня сторона, це лише довершення гріха, сутність якого – у відреченні від Бога, у спрямуванні отриманого від Нього дару свободи на те, щоби противитися Творцю. Насправді Адам і Єва не просто спожили плід, про який Бог сказав «Не їжте його, бо помрете!» – вони послухали диявола і спокусилися бажанням стати богами без Бога і проти Його волі.

Як блудний син, взявши те, що належало його батькові, змарнував це у злі, так і першостворена людина, скориставшись свободою, спрямувала її на зло. І вчинивши це, вона втратила належний зв’язок із Богом, як джерелом свого буття, вона допустила у свою природу розлад, тління, хворобу, страждання, смерть. Тому, як уражені гріхом і злом ангели не змогли залишатися на небі та були скинені з нього, так і уражена злом людина не могла більше залишатися у Раю – місці святості та особливої божественної присутності, і була вигнана з нього.

Однак Бог не полишив своє творіння на загибель, не віддав нас у вічне рабство гріху і смерті, але сповістив надію на відновлення та спасіння. Адаму, який плакав перед закритими вратами Раю, Господь прорік прихід Спасителя – Того, Хто відновить його для вічного життя і через Кого врата Раю знову відкриються для люблячих Бога.

Отже, згадуючи сьогодні про гріхопадіння Адама і про його вигнання з Раю, ми нагадуємо собі, що причина нашого сумного становища, наших страждань, нашої тлінності та залежності від смерті – у нестриманості, у невмінні вірно скористатися даром свободи, щоби спрямовувати цей дар лише до блага, ставши вільними від зла. А якщо причина нашого занепаду – в нестриманості, то шлях до відновлення з очевидністю полягає в протилежному, тобто в добровільному стриманні, в усвідомленому обмеженні себе лише тим, що є добрим і необхідним.

Кожен з нас знає, що для досягнення досконалості у будь-якій справі нам потрібне навчання і накопичення досвіду. Коли навчаємося іноземної мови – то багато разів повторюємо слова, вчимося читанню і письму, правильній вимові, вірному використанню висловів. Коли хочемо мати добре фізичне здоров’я, зберігати та примножувати тілесні сили, то вживаємо відповідні вправи, навантажуємо своє тіло, дбаємо про здоровий спосіб життя. Коли опановуємо свою професію, свою справу, то починаємо з простого, з основ, і далі повторюючи і закріплюючи знання і досвід, поступово набуваємо досконалості.

Піст – це теж навчання, це корисні для душі й тіла вправи, це накопичення досвіду, це є лікування для досягнення здоров’я. Бо піст – це час добровільної стриманості, аскези, коли ми вчимося задовольнятися лише помірним та найбільш необхідним, коли ми вчимося панувати над власною волею і почуттями, стримувати власні бажання, коли ми через покаяння досягаємо вилікування від гріха.

Багато хто зараз, навіть серед християн і священнослужителів, ставиться до посту скептично, кажучи: «А хіба Богу є діло до того, що я їм? Хіба Він заглядає до моєї тарілки? Треба бути добрим – оце головне, а не те, їсти м’ясо чи ні». У відповідь на такі сумніви можемо самі запитати: «Якщо гріх походить від нестриманості, від невміння вірно застосувати Божий дар свободи волі, то як ти можеш навчитися завжди відмовляти спокусі, як ти зможеш досягти безстрасності, як подолаєш самий потяг до гріха – якщо ти не можеш на порівняно короткий час відмовитися від певного роду їжі?» Бог «не заглядає до нашої тарілки» – бо Він подбав про нас, давши нам різноманітну їжу на поживу і підкріплення сил, давши розум та сили, щоби її здобувати і готувати. І все це ми маємо лише завдяки Йому, хоча мало про це замислюємося і за всі ці дари часто забуваємо навіть подякувати. Але Бог хоче, щоби ми підвели свої очі від наших тарілок – до Неба, звільнившись від зосередженості на тимчасовому – більше дбали про вічне.

Безперечно, що духовна складова посту, а саме – зосередження на покаянні, примноження часу молитви домашньої та спільної, справи милосердя – є надзвичайно важливою. Але не менш важливою є і тілесна частина посту. Адже ми, як люди, складаємося з тіла та душі, які тісно пов’язані. Те, що стається з душею – має свої наслідки і для тіла, а те, що стосується тіла, впливає і на душу. Тому час посту – це час стриманості і для душі, і для тіла, щоби через них ми навчилися справжньої свободи, коли ми володіємо нашими бажаннями, а не вони – нами, коли ми їмо, щоби жити, а не живемо, щоби їсти.

Через нестриманість у споживанні їжі перші люди зазнали падіння, бо хоча і мали вдосталь всього для тіла і для душі, але спокусилися мати більше, щоби стати «богами без Бога», і через це втратили Рай. Тому ми через стриманість тілесну, через тимчасове обмеження у їжі – повертаємо собі владу над власними бажаннями, вчимося утримуватися у своїх потягах, задовольнятися малим і необхідним, і через це – отримуємо можливість звільнитися від панування гріха та увійти у відкриті Спасителем двері Раю.

Дорогі брати і сестри!

Ми вже відзначили, що піст має не лише тілесну, але й духовну складову. І частиною цієї складової, необхідною передумовою успішного і плідного постування є прощення нами провин наших ближніх. Адже піст – це час покаяння, тобто час посилених прохань до Бога про прощення Ним наших гріхів. Але як ми можемо сподіватися на таке прощення, якщо самі не будемо прощати? Спаситель на прикладі притчі про немилосердного позичальника, який сам ублагав господаря простити йому величезний борг, а малий борг ближнього свого не хотів простити, віддавши свого боржника на осудження – показав нам, що коли ми хочемо отримати прощення від Бога наших незліченних провин, то маємо прощати нашим ближнім. Важливість такого прощення Спаситель підкреслив і тим, що у молитві, яку Він дав нам за зразок, є слова, які щоразу нагадують – Бог прощає нам провини наші так, як ми прощаємо винуватцям нашим.

Тож починаючи подвиг Великого посту маємо самі попросити прощення у тих, перед ким завинили, і від серця простити тим, хто завинив перед нами. І звісно, робити це не лише раз на рік, у неділю перед початком посту, але зробити це, як і духовну та тілесну стриманість, яким навчаємося протягом посту, постійним життєвим правилом.

Вітаю вас, дорогі брати і сестри, з початком Великого посту, часом спасительної стриманості, і бажаю всім нам досягнути від нього добрих плодів!

Амінь.

/www.pomisna.info/