Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в сьому неділю після Пасхи
Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля |
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня, сьомого від святкування Пасхи, Православна Церква особливо вшановує Отців I Вселенського собору. І вшанування це за внутрішнім змістом пов’язане з Вознесінням Господнім, яке ми прославляли днями, та П’ятидесятницею, яку будемо святкувати наступної неділі. Бо згадуючи про Отців Першого собору, ми тим самим утверджуємо істину єдності Церкви, Главою якої навіки є Господь наш Ісус Христос, а повнота якої виявляється через соборність.
У читанні з книги Діянь, яке ми чуємо сьогодні, звернімо увагу на слова апостола Павла, сказані до пресвітерів Церкви в Ефесі: «Пильнуйте себе i всю отару, в якій Дух Святий настановив вас» (Діян. 20:28). «Бо я знаю, – продовжує своє слово настанови апостол – що після відходу мого прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада; та i з вас самих постануть люди, які говоритимуть неправдиво, щоб повести учеників за собою» (Діян. 20:29-30).
У Символі віри – догматі, проголошеному Першим і Другим Вселенськими соборами та утвердженому Третім Вселенським собором як незмінне сповідання істинної віри – вказано на чотири істотні, сутнісні ознаки Церкви. Вона Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Розуміння цих сутнісних ознак, правильне розуміння природи Церкви тісно і нерозривно пов’язане з втіленням в життя нашої особистої віри і через це – з нашою особистою участю в Боголюдському єднанні, яким є Церква.
Саме слово «Церква», грецькою мовою – Ἐκκλησία (екклісіа), означає «зібрання покликаних», та походить від дієслова κλήση (клісі), «покликати». Цей термін має античне і навіть позабіблійне походження, бо ним у елліністичній традиції позначалося зібрання громадян міста, яких скликали до участі в розв’язанні різних питань його життя. Тобто це було не будь-яке зібрання, але зібрання саме покликаних. Такий елліністичний термін у євангельській традиції був ототожнений зі старозавітнім терміном «кагал», що ним позначалося у Писанні зібрання вірних Богу. Слов’янський же термін «церква» походить від грецького прикметника Κυριακόν (кіріакон), що означає «Господній, той, що належить Господу». Слово це перейшло в нашу мову через германські мови (сучасною німецькою Церква звучить як Kirche, кірхе).
Отже, Церква – це зібрання тих, хто належить Господу, зібрання покликаних Ним, зібрання в Його ім’я, як сказано: «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20).
Здавалося би – щойно сказане про різні мовні аспекти терміну мало би більше цікавити фахівців, дослідників. Однак насправді ми звертаємо на ці аспекти увагу тому, що вони, як різні грані в діаманті, відображають повноту єдиної істини про природу Церкви Христової, і ця істина стосується духовного життя та шляху спасіння безпосередньо кожного з нас.
Церква – це саме зібрання, це спільнота, громада. Таку її характеристику слід особливо підкреслити в наш індивідуалістичний час. Після десятиліть панування тоталітарних режимів, що у XX столітті стирали значення особистості на догоду узагальненості, людство значною мірою схилилося в іншу крайність – індивідуалізм, егоїстичне підкреслення особистого. В цьому ж дусі багато хто навіть з християн схильні нині вважати віру в Бога, свої відносини з Ним нібито виключно індивідуальною справою. «Бог у мене в душі» – люблять казати вони, переважно плутаючи істинного Бога зі своїми власними міркуваннями про Нього або емоціями.
З подібних міркувань виникає і уявлення про Церкву як лише про множину індивідуальностей, їхнє співіснування у вигляді конфедерації, де кожен одноосібно має «свої відносини з Богом», і лише певні обставин та потреби об’єднують окремих осіб у спільному просторі – храмі. Відтак на Церкву та її буття переносяться уявлення, притаманні політичному устрою сучасних парламентських республік, де закон встановлюється голосуванням більшості, а джерелом влади є громадяни. Такі уявлення породжують думку, що і в Церкві згода більшості має пріоритет над істиною, що думки окремих вірних – мирян, кліриків чи ієрархів – чи навіть їхня математична більшість можуть самі собою визначати істину та змінювати її тоді, коли такі думки змінюються.
В цьому дусі розглядають і Вселенські собори як подобу сучасних парламентів, де догмати та канони проголошувалися нібито через голосування більшості.
Подібні уявлення про Церкву та її природу походять від поверховості поглядів, адже простіше звичні сучасні уявлення про людину і суспільство пристосувати до думок про Церкву, ніж дослідити та пізнати істинне Євангельське, Біблійне, Богоодкровенне вчення і його дотримуватися.
«Не ви Мене обрали, але Я вас обрав і настановив вас, щоб ви йшли і приносили плід» (Ін. 15:16) – говорить Спаситель Своїм ученикам і всім нам. Істина існує об’єктивно, незалежно від того, як багато людей пізнало її та слідує за нею. Бо істина походить не від самих людей, їхньої згоди між собою чи математичної більшості думок – істина має своїм джерелом Бога, Який це визначення, «істина», вживає як одне зі Своїх імен, про що сказано Спасителем і засвідчено в Євангелії від Іоана: «Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).
Соборність Церкви, як одна з її чотирьох сутнісних ознак, вказує нам на те, що Церква – це зібрання вірних, зібрання покликаних Господом, зібрання навколо Господа, а не навколо самих себе. Це зібрання не обмежене якоюсь окремою групою, нацією, станом, місцем або часом – воно є всезагальним, на що і вказує оригінальний грецький термін καθολικὴ Ἐκκλησία (кафолікі Екклісіа). Таку всеохопність Церкви засвідчує і апостол Павло у Посланні до Галатів, кажучи: «Всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися. Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христi Ісусі» (Гал. 3:26-28).
Тут важливо відчути думку Божественного Одкровення у всій її цілісності, бо ухил від неї праворуч чи ліворуч спотворює розуміння істини, а відтак – перешкоджає правильному усвідомленню природи Церкви, її мети та призначення, а також нашого місця та покликання в ній.
Як Христос єдиний, так єдина і Його Церква. Немає двох, трьох чи багатьох «христів». «Бо єдиний Бог, – свідчить апостол Павло у Першому посланні до Тимофія – єдиний і Посередник між Богом i людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим. 2:5). Церква є тіло Христове, в якому Спаситель – єдиний і вічний Глава. «Як тіло одне, але має багато членів, усі члени одного тіла, хоч їх багато, утворюють одне тіло, – так i Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи елліни, раби чи вільні, і всі єдиним Духом напоєні» (1 Кор. 12:12-13) – написано тим же апостолом у Першому посланні до Коринфян.
Водночас, підкреслюючи принципову, сутнісну єдність Церкви, яка походить від її природи, як тіла Христового, Одкровення подає нам розуміння її саме як спільноти, зібрання, а не уніфікованої, знеособленої маси. Для входження в Церкву, для життя в ній справді не має значення, з якого народу ти походиш, жінка ти або чоловік, багатий чи бідний, який твій стан у суспільстві та інші ознаки. Однак єдність Церкви не відкидає, не знищує, не знецінює особистість. Кожен член Церкви має своє покликання саме як унікальна особа. Проте, як в тілі клітини не існують окремо одна від одної, але в цілості всього організму, так і члени Церкви не можуть існувати одне без одного, але кожен має своє життя як член зібрання, в тій соборності, яка долає обмеження і простору, і часу, і самої природи, єднаючи нас через Христа і у Христі, єднаючи через істину і завдяки істині.
Видимим вираженням і утвердженням саме такої єдності, яка не ухиляється ані в тотальну уніфікацію, що стирає значення особи, ані до крайнього, егоїстичного індивідуалізму, який руйнує єдність та віддаляє від Бога – є Вселенські собори. Перший Вселенський собор, пам’ять Отців якого ми нині вшановуємо, став живою іконою, образом втілення єдності, зібраної з особистостей. Собор не був парламентом, який математичною більшістю голосів встановлював правила і вчення, але способом виявлення і засвідчення істини, отриманої Церквою від Отця через одкровення Сина, істини, явленої Духом Святим. Не якоїсь нової, придуманої людьми «істини», але тієї самої істини, яку Христос відкрив апостолам, яку Дух Святий в день П’ятидесятниці явив і утвердив для повноти Церкви.
Тож дорогі брати і сестри, знаходячись у часі між двома святами, Вознесіння і Сходження Святого Духа, цими міркуваннями про природу Церкви і про наше місце в ній та наші обов’язки, маємо утвердити себе в істині. Щоби коли і виходять якісь лжевчення або із зовнішнього світу, або, як передбачив апостол Павло у словах до ефеських пресвітерів, навіть із самого середовища Церкви – ці лжевчення не могли захопити нас. Бо соборним свідченням Отці у Нікеї відкинули лжевчення Арія, який сам був пресвітером в Олександрії, хоча мало воно і багатьох послідовників, зокрема і серед сильних світу цього та серед ієрархів. Так само і ми маємо слідувати за Христом і явленою Ним істиною, зберігаючи єдність як зібрання вірних, як одне тіло. Відкидаючи лжевчення і марні мудрування та йдучи дорогою правди. Не схиляючись ліворуч або праворуч, але незмінно слідуючи за Христом, як вівці йдуть за своїм пастирем, до спасіння і вічного блаженного життя.
Амінь.
/www.pomisna.info/
< Попередня | Наступна > |
---|