Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про блудного сина

Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Через нагадування однієї з найбільш відомих євангельських притч, про блудного сина, яка є зразком плідного покаяння, Церква сьогодні продовжує готувати нас до часу Великого посту. Адже одним з головних призначень посту є спонукати наші душі до покаяння.

Як і кожна притча, сказана Господом Ісусом Христом, ця притча є багатогранною, маючи численні значення – алегоричне, історичне, моральне. Не будемо навіть намагатися нині охопити їх всі, однак зосередимося на кількох основних моментах, які мають допомогти нам краще усвідомити власний обов’язок перед Богом.

З життєвого досвіду нам відомі звичаї успадкування, коли діти або інші найближчі родичі успадковують майно після смерті власника. Однак те, що ми бачимо через приклад притчі, хоча має певне джерело у цьому звичаї, змушує нас до моральних роздумів. Адже молодший син вимагає майно, яке належало би йому як спадок, ще при житті батька. Таким своїм вчинком він. Власне, зрікається батька, ставлячись до живого, як ніби до вже померлого. Він не просто просить дати йому щось з майна, аби розпочати самостійне життя, як декому зі слухачів притчі може здаватися, – син вимагає у батька дати йому спадщину так, ніби батько для нього вже мертвий.

У давнину через пророка Мойсея Господь дав людям десять заповідей, сутність яких зведено до обов’язку любити: любити Бога і любити ближніх. І ряд заповідей, які стосуються любові до ближнього, розпочинається саме із заповіді пошани до батька і матері.

З настанов Спасителя ми знаємо, що ближнім для нас є кожна людина, яку зустрічаємо на життєвому шляху. Але оскільки цей шлях для всіх розпочинається з народження, то батько й мати навіть в силу природного закону є найпершими нашими ближніми. Тому син з євангельської притчі, коли вимагає у батька віддати йому вже і зараз майно, яке за звичаєм становило його спадщину, не лише чинить ганебно – він порушує першу із заповідей любові до ближніх, відкидаючи пошану до батька.

Заради чого він чинить так? Притча показує нам, як саме цей син розпорядився багатством, отриманим у такий ганебний спосіб – він витрачає його на різноманітні задоволення. Розпочавши самостійне життя з тяжкого гріха, блудний син не здатен мудро скористатися злочинно отриманим. І це є істина: багатство і задоволення, отримані через переступ Божої заповіді, не здатні принести справжнього щастя – вони зникають, як вода у піску.

Всі ці висновки, взяті з образу притчі, ми можемо прикласти до стосунків людини з Богом. Отримавши від Нього своє життя і маючи з Його благої волі все, що нам необхідне, ми, люди, хочемо користуватися дарами нашого Небесного Отця, як своєю безроздільною власністю. Ми хочемо взяти те, що подає нам Творець – душу й тіло з усіма їх властивостями, хочемо взяти дар життя, взяти блага природи, серед якої ми оселені Господом, – і все це, відвернувшись від Бога, використовувати, вживати, розтрачувати, як ніби наш особистий здобуток.

Хіба загалом людство в наш час не нагадує молодшого сина? Взявши від Небесного Отця незліченні блага, Його самого люди виганяють зі свого життя, ставляться до Бога так, ніби Він – вигадка, ніби Його не існує. Саме так вчинив блудний син – він взяв майно у батька, вимагаючи його за правом спадщини, ніби батько вже помер і для нього не існує.

Притча показує нам, хоча і через уявний образ та алегорію, цілком реальні наслідки такого вчинку – як довго не тривали би веселощі, завершуються вони сумним занепадом. Таким, якого зазнав блудний син, коли витратив майно батьківське і зіткнувся з голодом та стражданнями. Притча нагадує кожному з нас: хто відкидає Отця Небесного, хто відкидає заповідану Ним любов, той марнує дар життя, отриманий від Творця, і наслідок цього буде гіркий.

Але окрім грізного застереження притча подає нам і велику надію. Яка полягає в тому, що шлях до батьківського дому для нас не закритий. Як син підлягав справедливому осудженню за великий гріх, вчинений проти батька, так і кожна людина підлягає суду за гріх проти Отця Небесного. Але Господь є милосердним та люблячим, і Свої любов та милосердя Він ставить вище за правосуддя.

Батько з притчі не закриває двері перед блудним сином, який повернувся, але навпаки – з радістю приймає його. Так і кожного грішника, що повертається до Нього, Бог приймає у Свої обійми. Однак внутрішня умова такого повернення – розкаяння. Розкаяння діяльне і плідне, таке, яким воно було у сина. Адже він, усвідомивши, що вчинив зло, зробив три речі: визнав сам перед собою, що вчинки його були злими, осудив їх та забажав змінити своє життя. І третє – встав і пішов до батька, щоби просити прощення за зроблене і благати дозволити жити в його домі вже не як син, але хоча би як наймит.

Все це подається нам і як застереження, і як підбадьорення, і як зразок. Через притчу Господь Ісус Христос застерігає нас, що життя без Бога є лише марнуванням отриманих від Небесного Отця дарів, і завершення такого шляху завжди буде гірким. Однак якщо і вчинили ми гріхи проти Бога і ближніх, якщо порушили заповіді – це не означає, що загибель для нас стала невідворотною і ми нічого не здатні вже зробити, щоби виправити скоєне. Навпаки – Господь дає кожній людині можливість виправити зло, дає можливість очиститися через покаяння, відновити свою гідність дітей Божих. Отець Небесний дає цю можливість не тому, що ми на неї заслуговуємо, але тому, що Він безмежно любить нас і бажає нам лише блага.

Однак щоби прийняти прощення від Отця – ми маємо повернутися до Нього. Усвідомлення своїх гріхів, особливо коли викликане воно тим, що гіркі наслідки вчиненого нами зла приходять до нас, як до блудного сина – це одне усвідомлення ще не є покаянням, але тільки його початком. Якщо хочемо справді очиститися – то маємо встати на шлях до Царства Небесного, до нашого правдивого батьківського дому. Маємо не лише згадати і визнати, що Бог є – але змінювати своє життя відповідно до цього визнання.

А Господь, бачачи таке наше бажання і дію – неодмінно вийде нам на зустріч. І якими би важкими і давніми не були би наші гріхи – Бог прийме нас, коли ми каємося, як прийняв блудного сина.

Все це – лише частина з того, що ми можемо взяти для духовної настанови з притчі, яку нині чуємо. Однак коли навіть і це одне ми зможемо прийняти, як життєдайне зерно, в своє серце, і піклуватимемося, щоби ця істина проросла і зміцнилася в нашій душі – то і від цього пізнання отримаємо великий благий плід.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми з вами та весь український народ згадуємо Героїв Небесної Сотні. Вісім років тому в стінах цього собору був госпіталь, тут лікували не лише душу, для чого власне призначений всякий храм, але надавали допомогу пораненим на Майдані. Тут поруч лежали і тіла вбитих. Тому ми пам’ятаємо, якою дорогою ціною виборене наше право бути вільною державою, жити в гідності та свободі, а не в рабстві. За цю жертву любові, яку склали Герої Майдану, ми вдячні їм та підносимо за них молитви до Бога. І ми віримо, що як тоді з Божою допомогою, завдяки жертовній любові до України та одне до одного, наш народ переміг, так буде і в нинішніх випробуваннях: правда переможе!

Два дні тому, коли ми згадували початок тих трагічних подій та звершували в нашому храмі заупокійне богослужіння, багато хто був свідком особливого явища, незвичного для цієї пори року – над нашим собором і над цілим Києвом можна було бачити райдугу. На схід скупчилися сірі хмари, із заходу сяяло сонце, а між ними постала веселка – біблійний знак нагадування про Божу милість і завіт Господа з людством. Нехай це нагадування, що «світло в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1:5) надихне нас мужньо перенести і нинішній час випробувань, не піддаватися страху, об’єднатися в любові до України та одне до одного. І нехай на нас справдяться слова, сказані Мойсеєм, про які ми згадуємо в ці дні у молитвах: «Будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь бореться за нас».

Амінь.

https://bit.ly/3sS2Rys