Свято-Михайлівський
кафедральний собор м.Житомира

Церква Христова являє собою Царство Небесне на землі.  Церква – це Божественна установа, де Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18: 36), у той же час це – Царство, яке явлене видимим чином у цьому світі. З людського боку, вона являє собою суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами.

У самому Священному Писанні слово «церква» вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, «який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини» (1 Тим.3: 15), Тіло Христове, «яке є Церква» (Кол.1: 24-25), і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: «Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар» (Мф.18: 17). Саме такою була і є Церква на землі. Вона була заснована Господом і через проповідь святих апостолів поширилась по всій землі. Свята і Соборна Церква існувала досить довгий час в єдності та соборним голосом долала всі трудності. Проте, через підступи ворога роду людського – диявола, протягом історії Церква розділилась на Східну і Західну, Православну та Католицьку. У зв’язку з цим розділенням виникли і певні розбіжності у вченні про Церку.

Усе вчення Православної Церкви з цього питання виражене у 9-му члені Нікео-Царгородського Символу Віри. Кожен християнин сповідує свою віру у велику істину Христової Церкви словами: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву»[2, с. 4], тобто сповідує ці чотири її властивості: єдність, святість, соборність і апостольство.

За вченням Православної Церкви вона –  єдина, що означає саме її єдиність у Всесвіті, часі і просторі. Священне Писання твердо і ясно сповідує єдиність Церкви у таких словах: «Одне тіло, один дух, як ви покликані в одній надії уповання вашого: Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець всіх» (Еф. 4: 4-6) і, отже, тільки один шлях до спасіння - через істинну віру у Христа, бо Він є єдиний «шлях, і правда і Життя» (Ін. 14: 6). Як один Глава у Церкви - Христос (Еф. 5: 23), а не багато розділів, - так і Церква одна, а не багато Церков; і як Христос не може розділитися Сам у собі (1 Кор. 1:13), так і Церква Його не може розділитися сама в собі, бо її поділ означало б її смерть, за словом Спасителя: «Усяке царство, що розділилося саме в собі запустіє, і всяке місто або дім, що розділилися в собі не вистоїть» (Мф. 12: 25, Мк. 3: 24-25; Лк. 11: 17).

Святість Церкви проявляється, перш за все, через святість Її Засновника та Голови Ісуса Христа: «Якщо початок святий, то й все; і коли корінь святий, то й гілля» (Рим. 11:16). Також Святість Церкви полягає у дії в ній Істинного і Животворчого Духа Святого, який освячує віруючих за допомогою спасительних таїнств Церкви (Ін. 14:16-17). І, нарешті, Свята Церква є через чисте і непогрішне вчення віри, передане від апостолів: «Церква Бога Живого - стовп і утвердження Істини» (1 Тим. 3:15)[4, с. 93].

Поняття «соборна» (грец. καθολικὴ - вселенська,) має певну відмінність від поняття «всесвітня». Соборність означає духовне єднання всіх членів земної Церкви між собою і з Церквою, Торжествуючою на небі на чолі з Христом (Євр. 12: 22-24). Вселенськість, або екуменічність означає, що Церква Христова має поширення вселенське, тобто всесвітнє, по цілому світові – «аж до краю землі» (Дії. 1: 8), «по всій землі», «в кінці вселенної» (Дії 10:18). Вселенськість Церкви є складова її Соборності[4, с. 95].

Апостольство Церкви означає безперервне (за допомогою таїнств) спадкоємство в Церкві благодаті Святого Духа і боговстановленість ієрархії від самих Апостолів, а через те - переданого від них і затвердженого на Вселенських та Помісних Соборах, правилами і вченням Св. Отців незмінного сповідання віри, морального закону. Апостольство є свідченням безперервного перебування Святого Духа в Церкві[5, с. 97].

У нашій державі окрім Православної Церкви діє і Римсько-Католицька та Українська Греко-Католицька Церква. Досить часто люди не помічають різниці між УГКЦ та Православною Церквою через подібний обряд. Але в першу чергу, варто зазирнути у глибини віровчення, а не на зовнішню сторону обряду, адже між нами та католиками у вченні про Церкву є велика різниця.

Католицька Церква також у символі віри сповідує: «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Але, все це вчення в РКЦ базується не на засадах, які формувались в Древній Церкві, а на папоцентризмі. Усі аспекти Церкви, за вченням латинян, забезпечуються завдяки папі. В латинському богослов'ї авторитет Церкви, її непогрішимість персоніфікується в особі Римського єпископа, названого Верховним первосвящеником і намісником, вікарієм Христа. У 331-му каноні католицького «Кодексу канонічного права» вміщене таке формулювання: «Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває служіння, особливим чином довірене Господом Петру, першому із Апостолів, також належить і тим, кому він передав його, являється главою єпископської колегії, Намісником Христа і Пастирем всієї Церкви»[3, с. 210], тоді як в Православній Церкві єдиним її главою є Господь Ісус Христос.

Вчення про папську владу, про видимого главу Церкви, «заступника і намісника Христа», головний фундамент всього вчення, всієї догматики католицизму. Але це вчення суперечить основі Євангельського і Апостольського вчення про Церкву, про життя її і про пізнання Істини.

Постанова Ватиканського Собору 1870 року каже: «Твердо дотримуючись передання, яке дійшло до нас від Христової віри, ми, на славу Бога Спасителя нашого, для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, із згоди священного собору, навчаємо і визначаємо, як богоодкровенне вчення: що, коли римський первосвященик говорить зі своєї кафедри, коли виконує своє служіння, як пастир і вчитель всіх християн, він, в силу своєї апостольської влади, визначає вчення про віру та моральність, яке повинна утримувати вся Церква, він, через Божественну допомогу, обіцяну йому в особі блаженного Петра, володіє тією непогрішимістю, котрою Спаситель наділив Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що через отакий рід визначення суперечить цьому нашому визначенню, від цього нехай береже Господь, - нехай буде анафема» [5, с. 66].

Різниця у вченні між Церквами почала проявлятись після розколу, тобто після 1054р. Схід хоч і безперестанно лихоманило різними єретичними вченнями, проте, на відміну від Заходу, тут збереглось істино правильне вчення та погляд на Церкву. Будучи єдиними в період Вселенських Соборів, обидві Церкви діяли за принципом своєрідної симфонії, виправляючи погрішності кожного. Натомість пізніше, після розколу, Рим, впадаючи у крайнощі, і навіть бачачи свої помилки, не бажав визнавати їх, на відміну від Православ`я, яке вразі виникнення якихось незрозумілих питань збирало собори та повнотою Церкви вирішувало сумніви, в той час як у Католицькій Церкві такі функції покладались на папу, який намагався применшити авторитет соборності Церкви. Тому, все це привело до затвердження догмату про непогрішимість римського єпископа.

Через те, що Рим завжди спирався на папоцентризм, у католицькій еклезіології виникло чимало відхилень від православного вчення, яке зберігається чистим і незмінним протягом століть. Проте ІІ-й Ватиканський собор провів деякі зміни у віровизнанні, які наблизили нас до єдності, і дещо повернули Католицьку Церкву до традицій древності, але незмінними залишились основні постулати католицької еклезіології.

Сьогодні ми повинні шукати спільні риси у богослів’ї усіх гілок християнства, задля пошуку єдності. Проте, ідучи до єдності, нам не потрібно поступатись і прогинатись під впливом західного світогляду, як це можна побачити на прикладі Католицької Церкви та в деяких моментах історії православ`я, зокрема це укладені унії, які привели до ще більшого розділення. Безперечно, можна було надіятись на заклик до єднання, побудований на деяких засадах ІІ Ватиканського собору, та прислухатись до слів папи Павла VI: «Древнє вже минуло, тепер все нове»[7, с. 68]. Нам потрібно будувати ці об’єднавчі рухи на основі нашої віри, яка є незмінна майже дві тисячі років. І таким чином, бути, за словами ап. Павла, стовпом і утвердженням істини (1Тим. 3, 15) у нинішньому секулярному світі.

Список джерел та літератури

1. Біблія.  Книги священного писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату 2004. – 1408 с.
2. Книга правил святих апостолів вселенських і помісних соборів, і святих отців. К. 2008 - 368 с.
3. Кодекс Канонического права. М.: Институт философии и истории св. Фоми. 2007.– 624с.
4. Філарет (Дроздов), святитель, митрополит Московський і Коломенський. Православний катехізис. Чернівці: видавничий відділ Чернівецько-Буковинської єпархії, 2012. – 190 с.
5. Георгий (Капсанис), архим. Бог стал человеком, чтобы человек стал Богом. – М.: «ДАР», 2008. – 240с.
6. Казем-Бех А. Ещё о ІІ Ватиканском соборе// ЖМП. 1965. - № 7. – С. 68-73.
7. Пучкин Д . Мерзость запустения // Покров. Альманах российских католиков. 1999. - № 1. – С. 56.

Ієрей Іоан Сопронюк,

кандидат боогословських наук,

клірик Свято-Михайлівського

кафедрального собору

м. Житомира