Свято-Михайлівський
кафедральний собор м.Житомира

Буває, що людина висповідається в один день, а Причащається після цього кілька разів у наступні дні. Якщо поводитися стримано і старатися не грішити, чи можна так чинити? Скільки часу можна так не Сповідатися? І чи можна Причащатися, якщо з часу сповіді до моменту причащання згрішив у думках чи якось по-іншому?

Напевне, ніде немає такої кількості забобонів та спотворень правдивої церковної науки, як під час намагань певного кола людей самостійно збагнути все те, що відбувається в храмі Божому, не послуговуючись при цьому порадами священнослужителів. Особливо це стосується зловживань стосовно чинів та обрядів святих Таїнств Церкви. Чимало з нас не лише тиражують чужі помилки, але й надзвичайно якісно придумують щось своє, а головне, по цьому, фанатично вірять у власні уявлення та фантазії про цей предмет.

Вчення про Євхаристію складає одну з підвалин Церковного вчення загалом, є богооб’явленим та не залежить від людей. Віруючим потрібно лише добре вивчити та дотримуватися його. Але робити це слід не на власний смак і розсуд, а при постійній співпраці зі своїм духівником чи отцем-настоятелем. Саме в тісній співпраці з освіченим чи досвідченим священиком, ми зможемо пройти свій духовний шлях з максимальною безпекою та користю.

Згадали ми про це зовсім не випадково. У темі Покаяння та Євхаристії важливість постійного живого спілкування з духівником має надзвичайну вагу. Під час Сповіді священик не є суворим суддею, як це часто собі уявляють деякі, а лише духовним лікарем, який аналізує наш духовний та душевний стан, приписує відповідні духовні ліки. Відома аналогія єпитимії зі звичайними пігулками дуже влучна, оскільки серед іншого, акцентує нашу увагу на тому факті, що кожній людині потрібна своя власна міра ліків. Немає таких порошків чи мазей, щоб лікували одразу всі хвороби. Кожен член тіла хворіючи, потребує особливого засобу. Кожна людина потребує своєї мірі ліків чи тривалості курсу лікування. Так само під час Покаяння ми отримуємо поради та напуття від свого духовного отця не шаблонні, а з уваги саме на наш внутрішній стан та фізичні можливості. Навіть коли до священика прийдуть двоє різних людей з однаковими гріхами, то швидше за все, вони отримують різну єпитимію, виходячи з їх реальних умов та можливостей.

Це ж саме стосується питання регулярності участі людини в Євхаристії. Ми знаємо, що для спасіння кожному потрібно причащатися Тіла та Крові Господньої. Про це є чіткі вказівки в Святому Письмі. Але, як часто ми це повинні робити – Біблія прямо не каже, залишаючи тут нам певну свободу. Саме тому, існує два основних, протилежних між собою погляди, які останнім часом почали між собою особливо конкурувати. Перший заповідає причащатися кожної Літургії, а святі канони відлучають від Церкви людину, яка упродовж двох тижнів не приступить до Причастя. Інший погляд більш поміркований. Він наголошує, що для користі людини Причастю повинна передувати особлива підготовка – говіння. Зазвичай, за нормальних обставин, воно має тривати тиждень, якщо є важливі причини то три дні, в смертельній небезпеці – один день чи навіть кілька годин.

Святе Причастя та Сповідь це не шаблона дія, а дія живої Благодаті Божої на людину та співпраця з нею

Очевидно, що миряни нашого часу не мають можливості суворо готуватися весь тиждень. На практиці це можливо хіба ченцям у монастирях. З уваги на це, частиною вірних робиться акцент не на частоті Причастя, але на якості підготовки до нього. Очевидно, ніхто з людей сам по собі не гідний онтологічного єднання з Богом у Таїнстві Причастя, і щоб ми не робили, цього все одно не буде достатньо, щоб приймати та споживати без остраху Святі Дари. Але те, що ми не можемо зробити все, зовсім не означає, що ми зовсім не повинні робити нічого. Навпаки! Ми повинні робити те, що можемо, і зі смиренням підходити до Чаші, як це нам заповідав Христос.

А тепер, коли ми з’ясували в чому полягають дві головні розбіжності в погляді на Причастя, слід сказати, що вони обидві не ідеальні. Кожне з них з’явилося в окрему епоху Церкви, та віддзеркалювала існуючі умови існування християнських общин у свій час. Так, коли християни були перед загрозою мучеництва або в небезпеці близької смерті, то вони причащалися часто. Скажімо, кілька разів на тиждень, зберігаючи напередсвячені Святі Дари в себе вдома. Коли ж небезпека явної смерті минула, то вже незадовго з’явилося розуміння того, що кількість Причастя не завжди переходить у якість. Навпаки: Причастя без належного приготування може навіть принести шкоду тій людині, яка наважиться причащатися «без розважання» – без належного благоговіння та усвідомлення глибини Таїнства.

Тому, шукаючи відповіді на заявлені в самому початку розмови питання слід сказати, що на них не може бути жодних універсальних відповідей. Святе Причастя та Сповідь це не шаблона дія, а дія живої Благодаті Божої на людину та співпраця з нею. Жодне Таїнство не можна загнати в рамки людських законів, перетворюючи Дух на букву. Якщо одна людина потребує постійної розради та покаяння через Сповідь священику, то інша навпаки – може потребувати лише регулярного напуття святими Дарами. Однак, це «прерогатива» переважно старших чи хворих людей, життя яких спливає розмірено та виважено, а кожен новий день у них є точною копією попереднього, уже багато років поспіль. В такому разі буває, що кожна нова Сповідь нічим не відрізняється від безлічі попередніх Сповідей людини за кілька останніх років. В такому випадку, й дійсно, можна рекомендувати приступати до покаяння не так часто, заміняючи цей обряд актом внутрішнім каяття та скорботи за вчинене.

У «нормальних» умовах приступати до Причастя без попередньої сповіді допустимо лише в особливих потребах, із благословення духівника й то не всім. Тим більше – кілька днів поспіль. Нехай ніхто не думає, що він не нагрішив, навіть коли звечора висповідався. Ми вже говорили, що гріх це не стільки юридична провина, як хвороба, як стан нашої пошкодженої, спотвореної душі. Тому, лікуватися, змивати душевний бруд потрібно якомога частіше, так само часто, як ми грішимо. З пастирського погляду, здається, краще рекомендувати не Причастя без Сповіді, а Сповідь без Причастя. Хоча, правда, в історії Церкви були періоди (а в деяких Помісних Православних Церквах таке є досі), що ці два Таїнства існують незалежно один від одного. Тим не менше, усталена сучасна практика цілком відповідає логіці та змісту цих священнодійств. Послідовна Сповідь і Причастя складають одне ціле, очищуючи та освячуючи людину Божою Благодаттю.

Традиція розділяти ці Таїнства, очевидно, потрапила до нас завдяки католицькій Церкві. Там заохочується причастя під час кожної літургії, при чому відомий тижневий період підготовки (т.зв. євхаристій піст) замінюється кількома годинами, а то й зовсім скасовується. Таку практику можна вважати не тільки шкідливою для віруючих, але й блюзнірською стовно Святих Таїнств.

Кожен православний християни повинен обов’язково Сповідатися та Причащатися в час усіх багатоденних постів, у день свого Ангела, день народження, на Страсний тиждень. Добра традиція робити це в річниці шлюбу разом із своїм подружнім партнером. Безумовно, сповідаємось та причащаємось у часи хвороб та кожного разу, коли відчуваємо тягар вчинених гріхів.

Отже, слід бути дуже обережним, шукаючи оптимальний для своїх умов ритм участі в святих Таїнствах. Належить шукати золотої середини, щоб не залишитись надовго без Святині, але разом із тим, щоб вона не стала для нас буденною, і ми не втратили благоговіння перед Нею, приймаючи її надто часто. Краще всього відповідь на це питання нам допоможе знайти священик, який знає нас особисто чи приймає нашу Сповідь.

за матеріалами: bogoslov.org