Українська

14 січня - Обрізання Господа нашого Ісуса Христа, святителя Василія Великого, святителя Петра Могили і Новий рік за Юліанським календарем.

Душекорисні речі - Січень

Розпочинається все на Щедрий вечір, 13 січня…

 

Щедрий вечір заступає 13 січня, по-народному «Маланки», (цього дня Церква вшановує пам’ять преподобної Меланії Римлянині), який під веселі щедрування переходить у «Василя» — мається на увазі вшанування дня пам’яті святителя Василія Великого.

 

Щедрування — традиційне народне дійство з обрядовими піснями, які прославляють релігійні свята, — давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду.

Щедрування супроводжувалось музикою, танцями, пантомімою, невеличкими ігровими постановками. Щедрівки (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

14 січня за новим стилем Православна Церква святкує Обрізання Ісуса Христа.

Це свято нагадує історичну подію, що сталася на восьмий день після народження Ісуса, згідно з законом Мойсея.

Святе Євангеліє про це так говорить: "Як спов­нились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні" (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’я­заний неодмінно виконувати релігійні приписи Мойсеєвого закону для ізраїльського народу. Та все-таки Він, плоттю Своєю походячи і належачи до нього, їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання.
Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хре­щення, що втілює нас у Христа.

Про це свідчить апостол Павел, коли говорить, що у Христі ми «обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховного тіла плоті, обрізанням Христовим» (Кол. 2, 11). Новозавітне обрізання — хрещення, повинно бути обрізанням наших гріхів і вад, воно є обрізанням духовним через живе, постійне спілкування з Богом.

Святитель Василій Великий

Народився близько 330 року в Кесарії і походив зі знатного роду, що славився не лише багатством, а й ревною християнською вірою. Батько Василій, був адвокатом і викладачем риторики. У сім’ї було десятеро дітей, з яких п’ятеро і мати Емілія зачислені до святих.

Початкову освіту Василь отримав під керівництвом своїх батьків і бабусі Мокрини, високоосвіченої християнки. Після смерті батька й бабусі Василь вирушив для подальшої освіти в Константинополь, а потім до Афін, де досконало вивчив різноманітні науки - риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину. Приблизно в 357 році Василь повернувся до Кесарії, де деякий час викладав риторику. В Антіохії, в 362 році він був присвячений в сан диякона єпископом Мелетієм, а в 364 році присвячений в сан пресвітера єпископом Кесарійським Євсевієм. Виконуючи своє служіння, святитель Василь ревно проповідував і невпинно дбав про потреби своєї пастви, завдяки чому здобув високу повагу і велику любов. Незабаром (370) святитель Василь був обраний Собором єпископів на Кесарійський кафедру - Єпископом.

За своє коротке життя святитель Василь залишив нащадкам безліч богословських праць: дев'ять бесід на Шестиднів, 16 бесід на різні псалми, п'ять книжок на захист православного вчення про Святу Трійцю, 24 бесіди на різні богословські теми, сім аскетичних трактатів; правила чернечі; статут подвижницький; дві книги про Хрещення; книгу про Святого Духа, кілька проповідей та 366 листів різним особам. Святитель Василь Великий, поряд із святителем Миколаєм Чудотворцем, здавна користувався особливим шануванням у віруючих християн. Частка мощей святителя Василя перебуває у Свято-Михайлівському кафедральному соборі м.Житомира. Чесна глава святителя Василя благоговійно зберігається в Лаврі святого Афанасія на Афоні, а правиця його - у вівтарі храму Воскресіння Христового в Єрусалимі.

В цей день звершується Літургія Василія Великого, написана самим святителем.

Святитель Петро могила

Святитель Петро народився 21 грудня 1596 р. в Яссах, у сім`ї молдавського правителя (господаря) Симеона Могили та угорської княжни Маргарет (Маргіт). У традиціях знатних родин XVI-XVII ст. польська геральдика виводила походження родини Могил від знаменитого римлянина Муція Сцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти — в Молдову. За іншою легендою, румунського походження, предком Могил був молдавський дворянин Пуриг, який допоміг у битві молдавському господарю Стефану IV, отримав від нього щедру винагороду й ім`я Могила (пагорб, могила). Прямим предком святого вважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при господарі Стефані Великому Козьма Могила. Дід, Іоан Могила, був його онуком, керував Молдавською державою за господаря Олександра. Мав трьох синів: Єремію, Георгія та Симеона.
Симеон, батько святого, був хотинським пиркалабом, гетьманом сучавським, а згодом — господарем Валахії (1601-1602) та Молдови (1606-1607). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови і Валахії. Загинув Симеон Могила у жовтні 1607 р. від отруєння у боротьбі за молдавський престол. Залишив 6 синів: Михайла, Гавриїла, Петра, Павла, Івана, Мойсея.

Життям, освітою, вихованням юнака опікувалися коронний канцлер й великий гетьман коронний Речі Посполитої Станіслав Жолкевський, аж до своєї трагічної загибелі в битві у східній Молдавії під Цецорою (1620), в якій брав участь і Могила. І хоча останній був уже повнолітнім, за нового протектора йому став польний гетьман литовський Карл Ходкевич. Могила брав участь також у битві під Хотином (серпень-жовтень 1621), де, вірогідно, відбулося його знайомство з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Вперше до Києва майбутній митрополит приїхав саме в рік смерті Сагайдачного (1622), потім постійно жив тут (1624-1627). Очевидно саме під час знаменитої Хотинської війни, де завдяки насамперед Війську Запорізькому армія Речі Посполитої завдала тяжкої поразки турецько-татарсько-ногайським силам на чолі з самим султаном Османом II, майбутній митрополит чудом уникнув смерті. Це прискорило його рішення цілком присвятити себе служінню Господу. До 1626 р. він уже полишив світ і прийняв чернечий постриг під іменем Петра (світське ім`я святого, на жаль, і досі невідоме). 16 вересня 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. З листопада 1632 р. став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси.
14 березня 1633 р. він отримав привілей на митрополію від новообраного й коронованого короля Владислава IV, якого знав особисто, а на початку квітня того саме року — благословення («сакру») від Патріарха Константинопольського Кирила Лукаріса й титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону». 28 квітня 1633 р. у Львівській братській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбулася хіротонія нового вдадики, яку провели Львівський єпископ Єремія (Тисаров-ський) як екзарх Патріярха Константинопольського, єпископ Луцький та Острозький Ісакій (Борискевич), єпископ Холмський та Белзький Паїсій (Іполітович), єпископ Туровський та Пінський Ав-раамій (Лецида-Стагонський). 7 липня новий митрополит в`їхав у Київ, де його урочисто зустрічали кияни.

Висока церковна посада була щаблем, за допомогою якого святий здійснював в Україні свою церковну й культурну діяльність.

Внаслідок його енергійних заходів Українська Православна Церква зміцнилася організаційно, посилилася внутрішньоцерковна дисципліна, значно зріс рівень освіти православного духовенства. Це дало УПЦ силу вистояти під тиском ворожих їй сил, мало вагомий вплив на зміцнення національної свідомості українців й піднесення їх суспільного й державного життя.

Ще коли був архімандритом, він заснував у приміщеннях лікарняного монастиря Києво-Печерської лаври так звану Лаврську школу, або Гімназіум.
Професорами і своїми помічниками св. Петро (Могила) запросив Ісайю (Трофимовича-Козловського) й Сильвестра (Косова). Перший став ректором, другий — префектом Лаврської школи. Підписуючи з ними угоду 15.06.1630 у Львівській Братській Успенській церкві, святий виклав своє бачення головних засад навчання молоді — побожність, традиції й вільні науки — й дотримувався їх все життя. Йов (Борецький) в передсмертній духівниці, виконавцем якої призначив св. Петра (Могилу), заповів йому продовжувати духовні й освітні справи, зокрема непорушно тримати школу на території Київського братства.
Ще 11.03.1631, на дев`ятий день після смерті свого духовного наставника Йова (Борецького), святий вступив у Київське братство. 01.12.1631 він підписав з ним «Акт», за яким його було визнано «старшим братом, довічним охоронцем й наставником» об`єднаних шкіл. Угоду підписали також поважні світські та духовні особи: єпископ Луцький та Острозький Ісаакій (Борискевич), єпископ Туровський та Пинський Авраамій (Лецида-Стагонський), представники шляхти О.Виговський та Ф.Виговський, міщан — Філон Стри-биль, Теодор Сущанський-Проскура й ін. Підтримка була дана також Львівським, Луцьким, Вінницьким, Кременецьким, Віленським братствами, з якими підтримувалися тісні зв`язки.
Об`єднані школи — тепер Київський братський колегіум, згодом Києво-Могилянський Колегіум, Києво-Могилянська Академія (з 1658 р.) — почали діяти з 01.09.1632. Основу навчання складали прийняті в школах і університетах Європи «сім вільних наук». Для забезпечення високого рівня навчання св. Петро (Могила) на власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів (майбутній архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій (Гізель), Софроній (Почаський), І. Оксенович-Старушич, Л. Бронкевич й ін.). Утримував Колегіум матеріально: «...на кошт мого родинного майна... я постачав, постачаю і дуже бажаю постачати за допомогою небесною до кінця мого життя школу книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів...», збудував нове шкільне приміщення (спершу учнів розміщував, ймовірно, в будинку Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни з церквою свв. Бориса й Гліба (пізніше — Трапезна, або Святодухівська), першу бурсу, відписав на Колегіум лаврські вотчини Вишеньки й Гнідин, власний хутір Позняківщину, за королівським привілеєм провів на територію закладу водогін (1635).
Колегіум в бутність митрополитом св. Петра (Могили), продовжуючи традиції братської школи, став національною всестановою вищою школою. Тут формувалася нова високоосвічена, національно свідома, шляхетна українська інтелектуальна верства, яка сприяла відродженню України і поверненню її в коло вільних держав. «Могилянська Академія стала тим, чим вона була, тільки завдяки тому, що її засновник був людиною багатьох світів», багатьох мов і культур.
Святий дбав про поширення освіти шляхом заснування т. зв. «училищних колоній Києво-Моги-лянської Академії» — колегіумів: 1636 р. — в Кременці, 1638 р. — у Вінниці, 1639 р. — в Гощі, 1640 р. — у Більську і Яссах, 1646 р. — у Тирговіште.
Складаючи «Антологію... в ползу студеов и всіх благочестивих любомолитвених» (1636), святитель значну частину її присвятив принципам виховання молоді. Розробив концепцію філософії серця, яка мала неабиякий вплив на його вихованців. Послідовниками її були такі вихованці КМА, як св. Димитрій Ростовський (Туптало), Паїсій (Величковський), С.Гамалія, Г.Сковорода і надалі — Памфил Юркевич. Велике значення у справі виховання молоді святитель надавав українській (руській) мові. її студенти вивчали, нею призвичаювалися до знань, писали твори (як «Євхарістеріон, албо вдячність... Петру Могилі»
(31.03.1632). Сам митрополит послуговувався переважно українською мовою: листувався з братствами, писав твори. З 19 творів, котрі, як вважають дослідники, належать його перу, лише «Літос» написаний польською, решта — церковнослов`янською та українською мовами. У передмові до «Служебника» (1629) зазначалося, що в богослужебних книгах слід дотримуватись «орфографії й діалекту слов`янського». Українською мовою складає проповіді: у казанні «Крест Христа Спасителя і каждого человіка» (1632) всі тексти Святого Письма подав українською мовою.
Великої ваги Могила надавав друкарству.

Святий запровадив сувору дисципліну серед ченців і священиків, вимагав неухильного дотримання православних моральних принципів, запровадив консисторію, завданням якої було слідство і суд над духовенством. Він сам давав добрий приклад всім своїм святим життям. Історичні джерела фіксують навіть чудеса, які творив святитель під час свого служіння Господу на митрополичому престолі...

Помер святий о четвертій годині в ніч на 01.01.1647, а 19.03.1647 «з великим собором народу християнського, отправивши звичайную вельце знатную церемонію, похований у церкві Успенія Богородиці» Києво-Печерської лаври в лівому крилосі між двома стовпами, як заповідав.

Колегіум отримав офіційно права вищого навчального закладу і з ім`ям Києво-Могилянська Академія увійшов в історію. Національний університет «Києво-Могилянська Академія», відновлений 1992 p., є гідним пам`ятником великому митрополитові. 12 грудня 1996 р. у 400-ту річницю народження митрополита Петра (Могили) його на Соборі УПЦ Київського Патріархату, також на Соборі Румунської Православної Церкви було прилучено до лику святих й включено його ім`я до диптихів усіх 15 канонічних Автокефальних Православних Церков для загальноправославного вшанування. Було канонізовано святого Петра (Могилу) і в УПЦ Московського Патріархату, однак тільки як місцевошанованого святого. Син молдавського та українського народів святий Петро (Могила) є найславетнішим діячем Української Православної Церкви, з волі Божої зміцнив її і провістив її велике майбуття.
Пам`ять святого Петра (Могили) Православна Церква вшановує 1(14) січня.

Молебень на новоліття, або чому ми двічі святкуємо Новий рік?

Цього ж дня звершується молебень на новоліття, витоки якого беруть свій початок у далекому 1699 році, коли за наказом Петра І відповідно до європейського літочислення святкування Нового року було перенесено на 1 січня за старим стилем (юліанським календарем), або 14 січня за новим стилем (григоріанським календарем).

Українська Православна Церква живе за юліанським календарем, тому що життя й діяння Господа нашого Ісуса Христа відбувалися в часи, коли діючим був саме юліанський календар. В його основі — так званий «літургічний» рік, який поєднує в собі свята, пости, дні поминання святих і Пасхалію, в зв’язку з чим він і став основою Православного богослужіння (після Никейського собору 325 року, коли юліанський календар був об’єднаний з Александрійською Пасхалією) Тому ми двічі святкуємо Новий рік.

 
ЗАПРОШУЄМО
ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ