Українська

11 січня - пам'ять преподобного Іова Манявського

Душекорисні речі - Січень

Преподобний Іов (Княгиницький), ігумен Угорницький і Манявський

У 50-х роках XVI ст. у поселені Тисмениця (тепер районний центр у Івано-Франківській області) у «маломіщанській», але шляхетній сім’ї Княгиницьких народився хлопчик, названий при святому хрещенні Іваном. Родина Княгиницьких ревно берегла батьківську Святу Православну віру і у великій пошані до неї виховувала свого сина Івана. Читати й писати він навчився в місцевій школі. Особливе душевне задоволення Іван знаходив у читанні Святого Письма та Закону Божого, тому подальшу освіту отримував в Унівському монастирі, неподалік від Перемишля. Вже тоді юний Іван мав тверді наміри служити Господу і мріяв прийняти чернечий постриг.

З Унева його життєвий шлях проліг до Острога, у дім князів Острозьких. Спочатку він продовжив навчання в Острозькій греко-слов’яно-латинській колегії, заснованій князем Костянтином, а потім, на деякий час, став її викладачем. Одного разу Івану довелося зустрітися в самому Острозі з афонськими ченцями. Їхні розповіді про чернече життя на Святій Горі заполонили його серце на все життя.

Незабаром  князь Острозький посилає Івана, як людину достойну, на Святу Гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Звичайно, що таке доручення Іваном було сприйняте з величезною радістю і чітко виконане.

Іван Княгиницький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи і детально вивчаючи побожне життя афонських ченців. Та невдовзі він повернувся додому, в рідний край. Батьків своїх там він вже не застав, бо вони померли.

Наступив час, коли Іван прийняв важливе рішення, кардинальне і однозначне — роздати успадковане майно бідним і повністю звільнити себе від мирських турбот.

Іван знову повернувся на Святу Гору, але на цей раз вже майже на тринадцять років і прийняв чернечий постриг з іменем Єзекіїль – на честь святого пророка Єзекіїля, адже в церковному календарі таке ім’я єдине. Постриг здійснював ієромонах Ісидор, який і став духівником ченця Єзекіїля. Він же направив молодого ченця у Ватопедський монастир. Мощі цього ченця Ісидора після його смерті і дотепер залишаються нетлінними. Єзекіїль з вірою і терпінням у всьому корився своєму духівнику та зберігав у серці всі його настанови і повчання.

У Ватопедській обителі Єзекіїль спочатку ніс послух просфорника, а потім займався переплетенням богослужбових книг. Але, в першу чергу, він досконало вивчив студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою.

На Афоні Господь звів його ще з одним подвижником, земляком з України – Іваном Вишенським. Обидва вони були високоосвіченими ченцями, відзначалися суворим аскетизмом та великою ревністю до Православної Віри. А ще одна дивна схожість у їхніх роках життя: обидва народилися біля 1550 року і обидва померли в 1621.

А ще Єзекіїль мав послух ходити на Русь - Україну збирати милостиню, вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення він захотів жити у скиту. Там, як працьовита бджола, він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Перебуваючи в усамітнені й безмовності, всім своїм єством Єзекіїль показував Давидову лагідність, Мойсеєву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Іллєву ревність до віри, нестяжання та зразок життя в пості Іоана Предтечі. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).

Зі страхом виконуючи церковне правило, афонський чернець Єзекіїль дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому. Може й залишався б він на Афоні, та дійшли до Святої Гори сумні вісті з України, з його рідної батьківщини: вісті про зраду п’ятьох єпископів православних на чолі з митрополитом Київським Рогозою та про створення Берестейської унії. Єзекіїль приймає рішення про негайне повернення додому.

Православний львівський єпископ Гедеон Балабан, який витримав натиск унії, запрошує його на відбудову монастиря, що знаходився у тодішньому селі Уневі на Львівщині. Єзекіїль не лише відновлює стародавній монастир, але й навчає ченців афонському чину. Єзекіїль відмовляється від запропонованого владикою Гедеоном висвячення в чин ієрея, а приймає схиму з іменем Іов. Висвячення відбулося в день пам’яті святого Іоана Предтечі, якого він старався наслідувати все своє життя.

В 1602-03 роках Іов, на запрошення місцевого діяча Адама Балабана, прибуває до Угорницького Спасового монастиря на Прикарпатті, в якому у 1561-1584 рр. подвизався майбутній преподобний Іов Почаївський. Іов Княгиницький стає ігуменом обителі та запроваджує в Угорницькому моанстирі суворий афонський устав. У 1604-1606 рр. в Угорники з Афону двічі приходив товариш Іова Княгиницького афонський подвижник Іван Вишенський, щиро переживаючи за наслідки Берестейської унії.

На початку XVII ст. Адамом Балабаном була закладена Угорницька Свято-Михайлівська церква (сучасне село Баб’янка, поблизу Угорників), будівництво якої завершив Іов Княгиницький. Пізніше Адам Балабан заснував при цьому храмі монастир, яким просив опікуватися Іова Княгиницького. В Угорницькому монастирі Іов Княгиницький пробув до 1613 року.

Трохи пізніше, на запрошення ігумена Дерманського монастиря (на Волині), Іов із справжнім задоволенням навчає місцевих ченців Афонському аскетизму. А ігуменом того монастиря був тоді Ісаакій Святогорець, майбутній Єрусалимський Патріарх.

Не розриваючи духовного зв’язку з близьким для його серця Угорницьким монастирем, надто тужить Іов Княгиницький за усамітненим скитським життям, тому й відходить у далеку лісову хащу, вверх по течії річки Манявки, де до неї впадає річка Батерс. Була та місцина, немовби острів, неприступна ні людям, ні тваринам. За людськими переказами, в цій місцині ще з 1240 року проживали ченці з Київського печерного монастиря, які втікали від татар в Карпатські гори. Тут і задумав преподобний Іов створити монастирський скит від Угорницької обителі – новий Український Афон…

На цьому складному життєвому шляху зустрівся йому христолюбивий Петро Ляхович, якого Іов взяв з собою. А той зі своїми людьми безоплатно спорудили спочатку невеличку колибу, а пізніше і церкву Іоана Предтечі, яка й дотепер, вже оновлена, стоїть в центрі села Маняви.

Приходила сюди провідати преподобного Іова і братія з Угорників, та він мало кого залишав біля себе. Для угорницької братії він склав за афонським зразком устав та багато молитов. Деякий час в Манявському скиту перебував і афонський побратим Іван Вишенський, поки не повернувся на Святу гору, тепер вже назавжди.

У 1611 році на вибраному для Українського Афону місці почалося спорудження чернечих келій. Весною наступного року, як тільки зійшов сніг, теслярі ктитора Петра Аяховича взялися за зведення церкви, яка вже восени на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього була освячена. Допомагала у спорудженні Манявського скита й братія Угорницького монастиря, який на той час залишався найбільшим православним монастирем на Прикарпатті. Так була заснована нова обитель на землі Прикарпатській – Скит Манявський.

Не маючи священичого сану, тепер Іов Княгиницький почав управляти двома монастирями – Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, що трудився поряд з Іовом вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Манявським Скитом. Довго не погоджувався на ігуменство Феодосій, та преподобний Іов впав перед ним долі і не піднімався до тих пір, поки не почув його згоди.

«Після того преподобний Іов знову усамітнився, але, отримавши запрошення києво-печерських ченців, вирушив до златоглавого Києва. Там він приклав чимало зусиль на відновлення монастирського життя за Афонським уставом та й повернувся до рідної вже йому Манявської обителі.

Весною 1619 року було розпочато спорудження нової церкви, яка також була освячена на Воздвиження Чесного Хреста того ж року. А вже в наступному – патріархи Константинопольський Тимофій та Олександрійський Кирило надали монастирю право Ставропігії.

Близько 1620 року преподобний Іов знову усамітнився в своїй келії, бо відчував, що його земне життя наближається до завершення. У 1621 році він тяжко захворів і відійшов до Господа 29 грудня. Братія поховала свого вчителя у притворі нової церкви.

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в липні 2004 року приєднав преподобного Іова Манявського до сонму святих і встановив дні його вшанування: 11 січня та 7 липня.


 
ЗАПРОШУЄМО
ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ