Українська

30 січня - пам'ять преподобного Антонія Великого.

Душекорисні речі - Січень

 

Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року від шляхетних і багатих батьків, які виховали його в християнській вірі. У вісімнадцятирічному віці він втратив своїх батьків і залишився сам з сестрою, котра була під його опікою. Одного разу він ішов у церкву й роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб іти за Господом. Входить у храм і чує євангельські слова: «Якщо хочеш бути досконалим, іди, продай майно твоє і роздай бідним, і будеш мати скарб на Небі, та йди слідом за Мною» (Мф. 19, 21). Ці слова, що вразили Антонія, ніби були сказані Господом особисто йому. Незабаром після цього Антоній відмовився від спадщини після батьків на користь бідних мешканців свого селища, але роздумував, на кого він залишить сестру. Стурбований цією думкою, він іншого разу входить в храм і чує там знову немовби до нього звернені слова Спасителя: «Не турбуйся про завтрашній день: завтрашній день сам буде потурбується про себе; досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6, 34). Антоній доручив доглядати сестру відомим йому християнським дівственницям і полишив місто й дім, щоб жити на самоті та служити лише Господу.

 

 

Відхід преподобного Антонія від світу відбулося не раптово, а поступово. Спочатку він перебував біля міста в одного благочестивого старця, який жив усамітнено й намагався у всьому наслідувати того. Відвідував і інших пустельників, що жили на околицях міста, і користувався їхніми порадами. Вже в цей час він так прославився своїми подвигами, що його прозвали «другом Божим». Потім він наважується піти далі. Кличе старця з собою, і коли той відмовився, прощається з ним і поселяється в одній з віддалених печер. Один із його друзів часом приносив йому їжу. Нарешті святий Антоній віддаляється зовсім з населених місць, переходить ріку Ніл і поселяється в руїнах військового укріплення. Він приніс з собою хліба на шість місяців, а після отримував його від своїх друзів тільки два рази в рік через отвір у покрівлі.

Неможливо описати, скільки спокус і боротьби витерпів цей великий подвижник. Він страждав від голоду і спраги, від холоду й спеки. Але найстрашніша спокуса пустельника, за словами самого Антонія, - в серці: це туга за світом і збурення помислів. До всього цього приєдналися спокуси і жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти в скорботу. Тоді або Сам Господь являвся, або посилав ангела для його підбадьорення. «Де ти був, благий Ісусове? Чому напочатку не прийшов припинити мої страждання?» - вигукував Антоній, коли Господь, після однієї тяжкої спокуси, з’явився йому. «Я був тут, - сказав йому Господь, - і чекав, поки не побачу твого подвигу».

Одного разу, посеред жахливої боротьби з помислами, Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім встав і почав молитися, потім знову сів за роботу. «Роби так і врятуєшся», - сказав йому ангел Господній.

Вже двадцять років жив Антоній у своєму усамітненні, коли дехто з його друзів, довідавшись про місце його перебування, прийшли, щоб оселитися поблизу коло нього. Вони довго стукали до нього і просили його вийти до них зі свого добровільного ув’язнення; врешті вже наважилися були виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони зачудувалися, не знайшовши в нього слідів виснаженості, хоча він піддавав себе величезним випробуванням. Небесний мир царював у його душі й відображався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець незабаром зробився отцем і наставником багатьох. Пустеля ожила: в горах довкола з’явилися обителі ченців; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили убогим. Святий Антоній не давав своїм учням якихось певних правил для чернечого життя. Він дбав лиш про те, щоб укоренити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, відмову від усього земного, невсипущу працю.

Однак святого Антонія перебування в цій багатолюдній пустелі пригнічувала, він шукав нової самоти. «Куди ти хочеш втекти?» - казав голос з неба, коли він на березі Ніла чекав човна, щоб піти геть від людей. «У верхню Фіваїду», - відповідав Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «Чи попливеш ти вгору - у Фіваїду, або долів - у Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що простягалася попри береги Червоного моря. Туди й пішов Антоній, вслід за подорожніми сарацинами.

Через три дні шляху знайшов він дику високу гору із джерелом води й кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут він обробив невелике поле, так що тепер нікому не було потреби приходити до нього й приносити хліба. Часом він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки його сил під час цих тяжких подорожей пустелею. Втім, шанувальники святого Антонія виявили і це місце його усамітнення. Безліч їх почала приходити до нього для отримання його молитов і настанов. Приводили до нього хворих; він молився за них і зцілював їх.

Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі, почав бентежити його помисел гордості, що тут він старший за всіх. Він просив Бога забрати від нього цей помисел і дістав одкровення, що один пустельник набагато раніше за нього оселився в пустелі і більше за нього служить Господові. Антоній встав рано вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним пролягав неозорий простір, але він не втрачав своєї надії. Раненько він знову пішов в дорогу. Перед його очима промайнула вовчиця, яка бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив поблизу нього печеру. При звукові його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня кликав через двері до невідомого подвижника й просив показатися йому. Нарешті, двері відчинилася й назустріч йому вийшов глибокий старець, зовсім вибілений сивиною. Це був святий Павло Фивейський. Він вже близько дев’яноста років жив у пустелі.

Після братнього цілування, Павло запитав Антонія: «В якому стані рід людський? Яке правління в світі? Чи є ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християн-ства в римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства - гіркою. Поки старці розмовляли, злетів до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, - вигукнув Павло. - Ось скільки років щодня я отримую від Нього півхліба, а нині заради твого пришестя послав Він цілий хліб».

Наступного ранку Павло відкрив про себе Антонію, що незабаром відійде зі світу; тому він просив Антонія принести йому мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він вернувся у свою пустелю сильно схвильованим і на запитання братів-ченців міг сказати лиш: «Грішний, я ще вважав себе ченцем! Я бачив Ілію, я бачив Іоана, я бачив Павла в раю». Дорогою назад до святого Павла він бачив його серед сонму ангелів, пророків і апостолів, що підносились на небо.

«Чому, Павле, ти не дочекався мене? - вигукнув Антоній. - Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли ввійшов у печеру Павла, він побачив, що той безмовно й нерухомо стоїть на колінах. Антоній також став на коліна й почав молитися. Вже після кількох годин молитви він переконався, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно обмив його тіло й загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви й своїми пазурами викопали досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.

Преподобний Антоній помер у глибокій старості (106 років, в 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого.

 
ЗАПРОШУЄМО
ЗНАЙТИ
НОВЕНЬКЕ