Свято-Михайлівський
кафедральний собор м.Житомира

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Воскрешення Спасителем померлого сина наїнської вдовиці – чудо, про яке ми чуємо нині з євангельського читання – спонукає нас до низки роздумів.

Найперше, слід нагадати, що почуте нами є частиною 7 глави Євангелія від Луки. Безпосередньо перед розповіддю про воскрешення Господом Ісусом Христом померлого, у цій главі йдеться про зцілення слуги римського сотника.

Цей римський воєначальник хоча і був іноземцем та язичником, але мав милостиве і відкрите до істини серце, так що самі лише почуті ним розповіді про чудеса, які звершує Спаситель, запалили в ньому сильну віру, про яку Господь сказав, що такої віри Він не знайшов навіть серед синів народу Ізраїля (див. Лк. 7:9).

І безпосередньо після цього чудесного зцілення слуги за вірою сотника відбувається воскрешення померлого юнака. Це чудо стається у присутності багатьох учеників та безлічі народу, які супроводжували Христа, і на цю обставину слід звернути нашу увагу, щоби краще зрозуміти значення події.

Смерть – це завжди трагедія, це завжди горе для рідних і близьких. Бо смерть є наслідком розладу і руйнування людини в самій основі її природи, які спричинені гріхом і злом, що проникли в неї. Бог сотворив людину здатною до вічного блаженного життя. Однак це вічне блаженне життя є не здатністю виключно самої людини, а тісно пов’язане з Джерелом всякого буття – з нашим Творцем. Адже лише Бог має життя в Самому Собі, як сказано у 5 главі Євангелія від Іоана (Ін. 5:26). Людина не має життя в самій собі, але отримала його від Бога, як про це сказано у книзі Буття в розповіді про її сотворення: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут 2:7).

У контексті сотворення всього сущого належить підкреслити цей момент, бо з усього творіння лише про людину сказано так. Отже, це «дихання життя» є особливим, таємничим та безпосереднім зв’язком між людиною і Богом, закладеним у саму природу людини. Ні небо, ні земля, ні води, ні рослини, ні тварини під час появи за волею Господньою у бутті не наділені були цим «диханням життя». І хоча піклувальна дія промислу Божого поширюється на все сотворене, і жодної миті ніщо не могло би існувати без Господа, бо ніяке творіння не має джерела буття в самому собі, поза Богом – але тільки людина відзначена таким особливим зв’язком із Всевишнім Творцем, Який ніби передав дихання вічного життя Адаму, сотвореному з праху земного.

Тому лише про одну людину сказано так: «Створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка і жінку створив їх» (Бут. 1:27). А це означає, що людина не є простим продуктом розвитку самої природи, вона не з’явилася лише тому, що більш досвідчені мавпи сотнями тисяч років вчилися, як краще здобути собі їжу з пальми. Людина не є лише однією з тварин, вона має в самій своїй природі образ Бога-Творця, а тому сама є ніби малим богом, як про це говорить Псалом 81: «Я сказав: ви – боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81:6). І як діти Божі, хоча і за усиновленням, а не за природою, бо за природою є лише один предвічний Син Божий, – але як усиновлені діти Небесного Отця, ми маємо вічне життя, яке Він з великої любові дарує нам.

Однак гріх, який розірвав зв’язок людини з Богом, вніс у нашу природу розлад, тління і смерть. Проте Творець не полишив нас у такому гіркому стані, але з любові послав у світ Сина Свого, щоби через Нього, через Його служіння, хресну жертву, смерть і воскресіння оновити творіння, оновити людину, воскресити її до життя вічного, для якого вона від початку створена.

Через читання з Євангелія ми стаємо так само, як і апостоли та безліч народу, свідками великого чуда – воскрешення Господом Ісусом Христом померлого юнака, єдиного сина вдовиці. Безперечно, що для цієї вдови втрата єдиної дитини – страшне горе. Але поставимо собі питання: чи лише вдовиця з Наїну втратила єдиного сина, якого в юності забрала смерть? Хіба в той час щодня не помирали люди, – і не лише похилі віком, але і молоді, і юні? Хіба не відбувається так само і в інші часи, хіба не стається цього і тепер? Чому ж Господь Ісус Христос не дає кожній вдовиці такої втіхи, чому не повертає до життя померлих дітей, не воскрешає їх? Хіба Він не має сили чи влади зробити це?

Має і силу, і владу, і бачимо, як засвідчив Він це, одним лише словом воскресивши померлого юнака. Але поставимо собі інше питання: а хіба цей юнак потім, проживши життя, не помер? Хіба не померла його вдовиця-мати? Хіба не померли і ті, хто були безпосередніми свідками та бачили це чудо? Усі вони відійшли від світу цього!

Згадаймо слова, які сказав Спаситель жінці-самарянці, коли просив у неї напитися води: «Всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:13-14). Христос воскрешав померлих – і сина вдовиці, і дочку Іаіра, і чотириденного Лазаря, але всі вони потім, коли минув час земного життя, знову померли. Отже сенс цих чудес, які сотворив Господь, не просто в тому, щоби повернути до життя одного чи кількох померлих, або щоби втішити у горі їхніх родичів та друзів.

Сенс цих чудес полягає в тому, щоби засвідчити ділами, – і надзвичайними ділами – Свою проповідь. Щоби підкріпити Своє свідчення і Свій заклик, звернені до людей, справами. Бо закликати людей до того чи іншого, щось їм обіцяти у майбутньому, може кожен. І чимало за всю історію поставало лжевчителів і лжепророків, які обіцяли людям у майбутньому щастя, блаженство і радість, якщо вони послідують за ними і будуть виконувати їхню волю.

Але всі ці їхні обіцянки оберталися завжди бідою і лихом для тих, хто слухав їх. Бо коріння таких обіцянок – у тій спокусі, якою змій облестив наших прабатьків, Адама і Єву, сказавши, що якщо вони послухають його, а не Бога, то самі, проти волі Творця, стануть богами. Люди повіри цій спокусі, і через це відпали від Господа, і тому зазнали і зазнають досі страждань та смерті.

Син Божий народився у світі цьому від Духа Святого і Марії Діви, воплотився і став людиною для того, щоби не одного померлого, не тисячу і навіть не мільйон воскресити до тимчасового життя, але для того, щоби воскресіння відбулося для всього людства, для кожної людини, яка будь-коли прийшла у буття, починаючи від Адама і Єви. При чому воскресити не для того, щоби померлі прожили ще десять, сто чи навіть тисячу року, але для того, щоби знищити саму владу смерті над людством і відновити всіх для життя вічного, для якого людина і була сотворена.

І для того, щоби засвідчити, що Він має силу і владу здійснити це надзвичайне діло, для того щоби довести, що воскресіння з мертвих, яке Він проповідує і яке обіцяє усім дарувати – не вигадка, не міф, не омана і не марне сподівання, а істина, Господь Ісус Христос і являє чудо перед великою кількістю народу. Бо кожен з нас погодиться, що одна справа, коли ми чуємо чиїсь слова про майбутнє воскресіння, яке колись станеться, а інша – коли ми самі особисто стаємо свідками чуда повернення до життя померлої людини.

Безперечно, дорогі брати і сестри, що померлий юнак встав зі смертного ложа не тут, не серед нас, але через свідчення Євангелія, яке ми тепер чули, ми знаємо, що це дійсно сталося. І коли ми віримо в це свідчення, коли ми усвідомлюємо все значення Христової проповіді, на підтвердження істинності якої Господь сотворив багато чудес, чим показав, що Він не лжевчитель, а дійсний Спаситель світу – тоді ми самі стаємо на шлях спасіння. Тоді ми усвідомлюємо, що всі страждання та скорботи світу цього є тимчасовими, і навіть сама смерть не має вже над нами вічної влади, бо Христос воскрес з мертвих і дарував нам життя вічне. Але від нас, від нашого особистого життя тут, від нашої віри і наших діл залежить, яку вічність ми успадкуємо, адже знаємо, що хоча воскреснуть усі, але лише праведники успадкують блаженне життя, а на нерозкаяних грішників чекає осудження те саме, якому підлягає диявол і його слуги.

Тому, дорогі браття і сестри, сьогоднішнє євангельське свідчення – не просто розповідь про чудо, здійснене майже дві тисячі років тому. Воно – заклик до кожного з нас увірувати в Христове Євангеліє і змінювати своє життя так, щоби виконувати волю Божу та віддалятися від зла. Тож прислухаймося до цього свідчення і заклику, щоби коли прийде день Суду, ми були поставлені праворуч разом з праведниками та успадкували блаженне вічне буття, а не опинилися ліворуч серед осуджених на вічне покарання за вчинене зло і нерозкаяні гріхи.

Дорогі брати і сестри!

Багато з вас вже чули про радісну для нашої Помісної Церкви та усього православного світу новину – вчора під час спільної Божественної літургії, яку Предстоятель Церкви Кіпру Блаженнійший Архієпископ Хризостом звершував разом з членами Синоду цієї Церкви, він вперше здійснив поминання у Диптиху імені Предстоятеля Православної Церкви України в ряду імен інших Предстоятелів автокефальних Помісних Церков. Цим актом Церква Кіпру доєдналася до тих Церков, які вже послідували Томосу Вселенського Патріарха про автокефалію Української Православної Церкви, встановивши з нашою Церквою молитовне і євхаристичне спілкування.

Ще на початку року я говорив, зокрема і в цьому храмі, про те, що ми чекаємо, що визнання з боку інших Помісних Церков продовжаться. На жаль, пандемія вплинула і на церковне життя, бо всі Помісні Церкви зіткнулися з новими викликами, які негайно треба було долати, а тому всі інші справи були відкладені. І через те, що майже рік минув від того часу, коли з нами увійшов у спілкування Олександрійський Патріархат, і після цього процес визнання ніби призупинився, – зазвучали голоси, що визнань нібито більше і не буде. Але ми бачимо, що сама дійсність відкидає ці голоси сумнівів, як безпідставні. І хоча часу минуло більше, ніж нам би очевидно хотілося, але те, у чому ми були твердо переконані, здійснилося – процес визнання триває.

І ми не маємо і не повинні мати жодного сумніву в тому, що скільки би він не вимагав часу, але він завершиться повним визнанням від усіх Помісних Церков, в тому числі й тієї, яка найбільше зараз перешкоджає його успіху. Адже на боці Української Церкви – правда, канонічний порядок і церковна традиція. Тому як ми досягли отримання Томосу, хоча безліч було голосів тих, хто казав, що цього ніколи не станеться – так само Православна Церква України досягне і встановлення молитовного та євхаристійного спілкування з усіма Помісними Церквами.

Ми ж сьогодні подякуймо Богові за Його милість до нас, за ще одне свідчення, яке дається усім на підтвердження того, що Помісна Православна Церква України – істинна Церква-Сестра в родині Світового Православ’я. Помолимося за здоров’я і успішне служіння нашого улюбленого брата, Блаженнійшого Архієпископа Кіпрського Хризостома, за всю Кіпрську Церкву та побожний народ Кіпру, за їхні мир і процвітання.

За все Богу нашому слава на віки віків! Амінь.

/www.pomisna.info/