Українська

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять сьому неділю після П’ятидесятниці

Душекорисні речі - Проповіді Предстоятеля

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Неодноразово у Євангелії ми знаходимо приклади того, як Спаситель звершував у суботи чудеса, чим викликав обурення серед фарисеїв та інших надмірних ревнителів батьківських передань. Адже виконання заповіді про освячення суботнього дня було одним з наріжних каменів юдейської релігійної традиції та практики. Формальне дотримання приписів суботнього спокою було для багатьох дуже важливою видимою ознакою дотримання всього Закону Мойсеєвого. Відтак видиме порушення цих приписів, які склалися протягом багатьох століть – сприймалося як відступлення від повелінь Божих.

 

Заповідь про суботу подано серед десяти головних заповідей, які читаємо у книзі Вихід: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20:8-11).

В чому сенс і значення цієї заповіді? У настанові «святити суботній день». А що означає «святити, освячувати»?

У звичайному слововжитку слово «святість» часто сприймається найперше як означення зразковості та моральної досконалості. Але насправді ці ознаки є лише похідними від головної, сутнісної ознаки святості. Ця ознака може бути описана словом «винятковість» і пов’язана вона з тим, що Бог є винятковим у порівнянні з усім творінням, всіма речами та явищами світу цього – і до такої винятковості закликає людину.

Писання не раз вказує нам на те, що Бог є святий за Своєю природою. Наприклад, у книзі Левит сказано: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Я [Господь, Бог ваш] святий; і не оскверняйте душ ваших якою-небудь твариною, що плазує по землі, тому що Я – Господь, Який вивів вас із землі Єгипетської, щоб бути вашим Богом. Отже, будьте святими, тому що Я святий» (Лев. 11:44-45). У цих словах вказівка на святість Божу прямо пов‘язується із приписами про заборону споживання у їжу нечистих тварин та із нагадуванням про звільнення від рабства у Єгипті – тобто якраз із прикладами відокремлення, розрізнення.

Святість Божа за природою означає, що серед усієї багатоманітності сотвореного світу немає нікого і нічого, що було би таким самим, як Бог. Творець світу не зв’язаний з ним, не залежить від нього. Бог виокремлений від світу, хоча і всюди присутній. Бог не змішується зі світом, хоча світ і живе лише і виключно завдяки тому, що все сотворене повсякчасно підтримує в бутті дія божественної благодаті.

Святий Іоан Дамаскин навчає: «Все [сотворене] відстоїть від Бога, але не місцем, а природою». І це справді так, бо простір, відстані – це частина ознак сотвореного світу, тому в Бозі немає ані простору, ані відстані, і Він ніяк не залежить від цієї ознаки.

Ми, як ті, що живемо в цьому світі та є його частиною, лише через уяву, через доторкання до духовного досвіду, через сприйняття науки Божественного Одкровення можемо наближатися до розуміння такої відокремленості. І закон про освячення суботнього дня, даний Богом серед десяти головних старозавітних заповідей, був найперше спрямований саме на те, щоби людина зрозуміла винятковість, надприродність Самого Творця, Який водночас благоволить бути для неї, для творіння – Богом і Отцем, приймати людину як Своє улюблене дитя.

Адже у давньому світі водночас були поширені дві крайні помилкові думки про Бога. Одна – що Він настільки величний, високий, віддалений від цього недосконалого світу, що з Ним, Богом, насправді неможливо мати зв’язок. Тому Єдиного, Істинного Бога ніби заміняли різні божества та духи, як «ближчі» до людей. Відтак поширювалася інша крайня думка, яка виливалася в практику ідолопоклонства, коли люди своїми руками робили богів дерев’яних, кам’яних чи залізних та вважали це своє творіння «справжніми богами».

Одкровення ясно вказує нам на помилковість обох цих крайніх суджень. Бог справді величний і за природою не має в Собі нічого матеріального, сотвореного. Але ця велич не віддаляє Його від людини, а навпаки – наближає. Адже не будучи зв’язаний умовами простору й часу Бог є повною мірою присутній всюди й водночас. Він чує кожну людину, яка звертається до Нього, Він має силу і владу творити все, угодне Йому, навіть коли це виходить за звичайний природний порядок існування речей – такі діла Божі ми називаємо чудесами.

Водночас, Бог – не частина цього світу, не плід його розвитку чи вдосконалення. У повноті цю відмінність ми не здатні осягнути, адже ми живемо в сотвореному світі та самі є його частиною. Однак для нашого ж блага, щоби ми не втрачали життєво необхідний кожній людині зв‘язок з нашим Творцем, – Він, наш Бог, дає нам можливість пізнавати цю невимовну реальність, доторкатися до неї, ставати її частиною.

Ось в цьому зростанні, у перевершенні тимчасового і осягненні вічності, у виході з круговерті природних явищ та піднятті до надприродного і полягає здійснення Божого заклику, зверненого до нас: «Будьте святими, тому що Я святий». Тобто, будьте вищими за цей світ, який до того ж лежить у злі та підвладний тлінню і смерті. Перевершуйте природне, зростаючи до надприродного. Адже не природа створила сама себе, а Бог сотворив її – і не для того, щоби вона просто існувала, а щоби все творіння та людина, як його вінець і носій Божественного образу – осягали блаженство через причасність до Творця, який є Джерелом буття, досконалості і всіх благ.

Круговерть подій та явищ світу цього здатні затьмарити в нас розуміння нашого покликання. Пам’ятаєте притчу про нерозумного багача, який через радість, викликану добрим врожаєм, забув про Бога, поклавши не на Творця, а на багатство земне, свою надію? Ця притча є лише одним з численних прикладів, як людина, захопившись тим, що є у світі, легко може втратити розуміння свого власного покликання. І саме з метою нагадування нам про це Бог і дає заповідь про освячення суботнього дня.

Сенс цієї заповіді – не в тому, щоби не працювати, нічого цього дня не робити. Припинення повсякденної праці – це лише форма, яка покликана допомогти людині піднятися над повсякденністю, над суєтою і згадати, що світ цей сотворений Богом, і людина в ньому оселена не просто для того, щоби їсти й пити, а також працювати, плодами рук своїх втамовуючи голод і спрагу. Людина має вище покликання – бути святою, тобто через зв’язок із Богом Святим перевершити тимчасове та увійти у блаженну вічність, сповнену невимовної радості богоспілкування та богоєднання.

Бог ніколи не забуває про наші земні потреби, і більшу частину нашого життя, оті шість днів із семи, маємо ми для того, щоби вживаючи дані Творцем таланти й сили, задовольняти ці потреби, здобуваючи хліб насущний. Однак і ми ніколи не повинні забувати про Бога, і освячення сьомого дня – це засіб оберігати цю пам’ять, оберігати цей зв’язок.

Безперечно, що набагато простіше, як це робили старозавітні законники, намагатися дотриматися зовнішньої сторони заповіді. Але просто не працювати, не брати і не носити постіль свою, не займатися лікуванням, не робити грязево із землі – насправді не є виконанням Божої заповіді про освячення цього особливого дня. Бо одна лише бездіяльність нікого не здатна зробити більш досконалим та наблизити до Бога. Таку бездіяльність, без спрямування звільненого від повсякденних турбот часу на духовно корисні, святі справи, ми називаємо лінивством і справедливо вважаємо гріхом.

Тому, дорогі брати і сестри, на прикладі зцілення Спасителем у суботу скорченої жінки та викриття лицемірного дотримання форми заповіді Божої без розуміння та виконання її сутності, про що чуємо з Євангелія, маємо навчитися того, до чого кожен з нас покликаний Творцем. А покликання наше – перевершити природне і тимчасове та завдяки єднанню зі Святим Богом досягти святості та увійти у блаженну вічність.

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми відзначаємо день пам’яті святого апостола Андрія, який першим був покликаний до числа учеників Христових. І хоча ми шануємо усіх святих, однак цей апостол має для нас, для Помісної Української Православної Церкви особливе значення. Бо він був тим, хто першим приніс слово Євангелія на українські землі, хто нашим предкам проповідував слово істини, хто поклав початок християнським громадам, з яких, як плодовитий колос із малого зерна, зросла наша Православна Церква України. «Пам’ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже, і, дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їхню» (Євр. 13:7) – навчає нас апостол Павло. Тож сьогодні, згадуючи про першого наставника нашого народу в християнській вірі, просімо у молитвах святого апостола Андрія і надалі бути нашим заступником, допомагати нам зміцнюватися у вірі та наповнюючись святістю від Бога, бути добрими служителями для ближніх своїх, сприяючи їхньому спасінню.

Святий апостоле Христовий Андрію, моли Бога за нас!

Амінь.

/www.pomisna.info/