Свято-Михайлівський
кафедральний собор м.Житомира

«Хто любить батька чи матір більше,
ніж Мене, недостойний Мене…» ( Мф. 10, 37) .
Велике число святих Церкви Христової складається з людей, що жили в різні часи, належали до різних племен і народів, походили з різних верств населення. У цьому великому пантеоні Церкви Христової немало українських святих, які несли місію становлення Христової Церкви, зокрема на Русі, тим самим сіючи Боже Слово поміж язичницьких племен і навертаючи народ до істинної Православної віри.
Християнство знає багато прикладів служіння Богові. Але одним з найвищих його виявів є чернецтво. Без нього немислима свята Церква, чернець – молитвеник за весь світ. Світ буде стояти доти, доки буде молитися останній монах.
По своїй суті, чернецтво відрізнялось суворим аскетичним життям, та якісно виразними формами. В своїй ідеї воно було покликаним для того, щоб показати людині ангельське, правдиве життя. Те життя, яке заповідав Бог людині.
З появою на Київських горах перших іноків, поступово зароджується чернече життя з певною формою та устроєм (уставом). Самі древні монастирі мали вигляд невеликого скита, де як правило подвизалося кілька монахів. Такий устрій чорноризці запозичили із Греції. Так, як за покликанням своїм монахи – молитвеники, то вони мали потребу мати свій храм, а крім того і господарство, землю, щоб себе утримувати. Саме з таких древніх монастирів і розросталося монашество від Києва по всій Русі.

Заснував Печерський монастир преподобний Антоній, а впорядкував життя монастиря преподобний Феодосій, які, з огляду на це, являються засновниками українського чернецтва. 
Житіє Антонія, реальність якого не викликає у нас ніякого сумніву, на жаль не дійшло до нас. Деякі свідчення ми черпаємо із літопису преподобного Нестора, про заснування Києво-Печерського монастиря. Але зміст твору відбився в інших джерелах, що дає можливість значною мірою судити про його життя й діяльність, як великого просвітителя землі Руської.
Святий – народився 982 р. в місті Любечі, що за сорок верств від Чернігова, у селянській сім’ї. Батьки отрока відзначалися великою побожністю та благочестям від них ще в юні роки прийняв християнську віру їх син. 
У Святому хрещенні він був названий Антипою, це ім’я преподобного згадується тільки в літописця Переяслав – Суздальського.
Із раннього дитинства Антипа прагнув до усамітнення і дізнавшись, що пустельники живуть у безлюдних місцях, біля Любеча знайшов собі печеру яка пізніше дала початок Антонієвому монастиреві, і почав там проводити свій подвиг. Усамітнене життя було до вподоби молодому юнакові і можливо під впливом священика грека, він вивчає ази грецької мови і мріє здійснити паломницьку подорож на Афон.
Божим Промислом мрія Антипи здійснилася і він вирушає на Святу Гору, де його духовним наставником стає старець Феоктист. 
Ось, як нам про це розповідає Руський літопис: «Чоловік, мирянин, із Міста Любеча, котрий поклав собі на думку іти у світ прочанином. Подався він у грецьку землю, на гору Афон, побачив там монастирі, обійшов їх і, полюбивши чернецьке життя, попросив одного ігумена, щоб той постриг його в ченці. Той постриг його, дав йому ім’я Антоній, наставив і навчив життю чернецькому».
Благодаттю Божою, та із провидіння старця Феоктиста, отрокові було дано таке ім’я, бо як Антоній Великий став основоположником чернецтва на Сході, так Антоній Печерський став просвітителем і засновником чернечого життя у Київській Русі. 
Ігумен Феоктист бачачи його подвиг, за Божим одкровенням відправляє його на батьківщину, у 1013 році.
Прийшовши у Святу Русь, Антоній не повернувся до Любеча, а затримався у Києві, де обійшов кілька монастирів, але життя у них йому не сподобалося, тому він вирішив оселитися поблизу Києва, у лісі, що покривав Дніпровські схили на Берестові, де був князівський центр і в якому очевидно після хрещення була побудована церква на честь Святих Апостолів.
По малу, почала примножуватися братія, і вони спільно: «Церкву викопали під землею, і келії, які й досі збереглися під старим монастирем». 
Першими насельниками були преподобний Никон, котрий був колись священиком, а згодом – став ігуменом монастиря, створеного довкіл Антонієвої печери. Незабаром до них прийшов і Феодосій, прохаючи про чернече життя, ще пізніше прийшов син знатного і заможного київського боярина Іоан, якого постриг за наказом Антонія преподобний Никон. Також у Печерській обителі разом і з Антонієм, провадив і свій подвиг Єфрем, у майбутньому митр. Переяславський. Монастир став розвиватися і збільшуватися. «І зібралося до нього братів числом дванадцять. І викопали печеру велику, і церкву, і келії…».
У 1068 р. Антонієві довелося покинути Печерський монастир, бо у Києві знову розгорілася братовбивча боротьба за престол Великого князя між синами Ярослава Мудрого Ізяславом та В’ячеславом. Преподобний пішов у Чернігів під захист третього Ярославовича – князя Святослава. Там святий викопав собі печеру на Болдиних горах, і біля нього так само як у Києві виник новий монастир, (Троїцько-Іллінський). Князь Ізяслав усвідомлював значення духовного впливу преподобного Антонія і вмовив його повернутися до Печерської обителі.
Прийшовши до монастиря Антоній зібрав усю братію і звернувся до них із словами: «Живіть собі самі, і поставлю вам ігумена, а сам я хочу піти на ту гору один, бо я звик жити на відлюдді. І прийшов він до гори, і викопав іншу печеру, яка зараз під новим монастирем, і називається Ближньою, а також Антонієвою».
У 1073 році разом із Феодосієм, та братією монастиря, Антоній закладає Успенську Церкву, на місці вказаному чудесним чином, яка була побудована вже після його смерті.
10 грудня 1073 року, преподобний помер, маючи 90 років. Господь, нагородив святого багатьма Своїми дарами. Своєю щирою молитвою, він зціляв багатьох людей і всі вони видужували, яку б не мали недугу. Згодом преподобний Агапіт, безкорисливий лікар, став його наступником у цій справі. 
Життєвий шлях преподобного чорноризця із самого дитинства був праведним і святим. Пройшов він у важких трудах і покаянних справах, глибоких роздумах над Божими таємницями, у пості і гарячій молитві. Його пам'ять відзначаємо 23 липня.


Підготував: ієрей Василь Загнибіда
Священик Свято-Михайлівського 
кафедрального собору міста Житомира